Жан-Жак Руссо - Сповідь

Ось яким чином, після такого довгого обману, ця людина нарешті скинула переді мною свою маску, переконана, що довела справу до такого стану, коли маска їй уже не потрібна. Позбувшись побоювання бути несправедливим до цього негідника, я віддав його власній совісті і більше про нього не думав. Через тиждень після цього листа я отримав від пані д’Епіне відповідь на мій попередній лист, написаний у Женеві. З тону, який вона взяла зі мною вперше в житті, я зрозумів, що вони обидва з Ґріммом, розраховуючи на успіх ужитих ними заходів, діють заразом і, вважаючи мене за людину безповоротно загиблу, нічим не ризикуючи, віддаються задоволенню остаточно знищити мене.

Моє становище справді було жахливим. Я бачив, що від мене відвернулися всі мої друзі, хоча й не знав, як і чому це трапилося. Дідро, який вихвалявся, що він один не покинув мене, і ось уже три місяці обіцяв відвідати мене, не приходив. Тим часом настала зима, а з нею почалися напади моїх звичайних хвороб. Мій організм, хоч і міцний, не міг знести боротьби стількох протилежних пристрастей. Я був такий виснажений, що не мав ані сил, ані мужності нічому протистояти. Якби, всупереч моїм зобов’язанням, всупереч наполегливим доводам Дідро і пані д’Удето, я зважився в цей час покинути Ермітаж, я не знав би, ні куди мені йти, ні як вибратися. Я залишався нерухомим, отупілим, не маючи сил ні думати, ні діяти. На саму думку про те, щоб зробити крок, написати листа, сказати декілька слів, я починав тремтіти. А проте залишити без заперечення лист пані д’Епіне означало визнати, що я заслуговую на таке поводження, яким вона разом з своїм другом мучила мене. Я вирішив висловити їй свої почуття і наміри, жодної хвилини не сумніваючись, що з людяності, з великодушності, з благопристойності, з добрих почуттів, які в ній були разом з поганими, вона поспішить погодитися зі мною. Ось мій лист:

«Ермітаж, 23 листопада 1757 р.

Якби від горя вмирали, то мене вже не було б серед живих. Але врешті-решт я зважився. Наша дружба згасла, добродійко, але, хоча її вже не існує, вона зберігає свої права, і я вмію їх поважати. Я не забув вашої доброти до мене, і ви цілком можете розраховувати на мою вдячність до тієї, кого я не можу вже любити. Будь-яке інше пояснення було б зайвим: за мене говорить моя совість, вас я віддаю вашій.

Я хотів покинути Ермітаж і повинен був це зробити. Але говорять, що мені слід залишатися тут до весни. Коли мої друзі цього хочуть, я залишуся до весни, якщо ви згодні».

Написавши й відправивши цього листа, я почав думати тільки про те, щоб заспокоїтися в Ермітажі, піклуючись про своє здоров’я, намагаючись набратися сил і вжити заходів, щоб поїхати звідси навесні без галасу і без очевидного розриву. Але, як читач зараз побачить, це не входило до планів пана Ґрімма і пані д’Епіне.

Через кілька днів Дідро нарешті ощасливив мене своїм візитом, стільки разів обіцяним і досі не зробленим. Він прийшов дуже на часі: адже він був моїм найдавнішим другом, а тепер – майже єдиним, хто в мене ще залишився. Можна уявити собі, з якою радістю я побачив його за таких обставин. Серце моє було переповнене, я вилив його перед ним. Я відкрив йому очі на багато фактів, які від нього приховували, перекручували або на які тільки натякали. Я розповів йому все, що сталося, що мав право розповісти. Я не намагався приховати від нього те, що він дуже добре знав і сам, що кохання, таке ж нещасне, як і нерозважливе, стало причиною моєї загибелі, але я не признався, що це було відомо пані д’Удето, чи принаймні що я звірився їй. Я розповів йому про негідні витівки пані д’Епіне, яка прагнула заволодіти цілком невинними листами її невістки до мене. Мені хотілося, щоб він дізнався про ці подробиці з уст тих самих осіб, яких вона намагалася підкуповувати. Тереза розповіла все, як було, але чи міг я припустити, що, коли черга дійшла до її матері, та заявить, що вона нічого про це не знає! Такі були її слова, і вона ніколи від них не відмовлялася. Чотири дні тому вона мені сама повторила всю розповідь, і ось у присутності мого друга говорить мені в очі, що це брехня. Такий вчинок здався мені вирішальним, я усвідомив нарешті, як було необачно з мого боку так довго тримати цю жінку біля себе. Я не вибухнув на її адресу докорами, я ледве удостоїв її кількох презирливих слів. Я розумів свої зобов’язання перед її дочкою, непохитна прямота якої так разюче відрізнялася від негідної підлості її матері. Але з цієї хвилини я ухвалив тверде рішення розлучитися з цією старою і чекав лише нагоди його здійснити.