Жан-Жак Руссо - Сповідь

Я розраховував., що, присоромлений моєю поблажливістю, моєю готовністю примиритися, Ґрімм зустріне мене з розпростертими обіймами, дружньо і ніжно. Але він зустрів мене, немов римський імператор, і ніколи ще мені не доводилося бачити подібної пихи. Я абсолютно не був підготовлений до такого прийому. Збентежений невластивою мені роллю, я декількома словами з боязким виглядом пояснив мету своїх відвідин, а він, перш ніж прихильно пробачити мені, дуже велично виголосив багатослівну, заздалегідь приготовану промову, що містила довгий перелік його рідкісних чеснот, особливо щодо дружби. Він посилено підкреслював одну обставину, яка спочатку дуже мене вразила, а саме, що він завжди зберігав своїх друзів.

Поки він говорив, я думав, що для мене було б дуже сумно виявитися єдиним винятком з цього правила. Ґрімм так часто і з такою афектацією повертався до цього пункту, що навів мене на думку, що, якби він ішов у цьому тільки за потягом свого серця, він менше б захоплювався цим правилом, а що він просто зробив собі з нього корисний засіб для досягнення успіху в житті. Досі я й сам був у тому ж становищі і я завжди зберігав своїх друзів; з раннього дитинства я не втратив жодного з них, якщо тільки їх не забирала у мене смерть, але я ніколи не замислювався над цим; я не приписував собі такого правила. Але якщо це була якість, властива нам обом, чому ж він вихвалявся нею переді мною як перевагою, якщо тільки заздалегідь не хотів відібрати її у мене? Потім він постарався принизити мене доказами того, що наші спільні друзі вибирають його, а не мене. Я знав про цю перевагу так само добре, як і він; питання було в тому, яким чином він домігся її: за допомогою заслуг чи спритності, сам підносячись чи прагнучи принизити мене? Нарешті, коли він на свій розсуд установив між собою і мною належну відстань, щоб надати особливу цінність тій ласці, яку він збирався мені виявити, він сподобив мене поцілунку миру, злегка обійнявши мене, подібно до того, як королі обіймають новопосвячених лицарів. Я немов з неба впав, я був приголомшений, не знав, що сказати, не знаходив слів. Уся ця сцена була схожа на догану, яку вихователь робить своєму учневі, ласкаво позбавляючи його шмагання різками. Згадуючи про це, я завжди думаю, які обманливі думки, що ґрунтуються на зовнішніх ознаках, яким зазвичай надається таке значення, і як часто винуваті демонструють сміливість і гордість, а невинні почувають сором і збентеження.

Ми помирилися, а це завжди дає полегкість моєму серцю, яке будь-якою сваркою кидається в смертельну тугу. Неважко уявити собі, що таке примирення не змінило його манер, а тільки позбавило мене права на них скаржитися. Тому я ухвалив рішення все терпіти і більше нічого не говорити.

Стільки прикрощів, що сипалися одна за одною, вкинули мене в стан пригніченості, що не давав мені сил опанувати себе. Від Сен-Ламбера не було відповіді, пані д’Удето нехтувала мною, я ні з ким не наважувався поговорити щиро і починав побоюватися, що, створивши з дружби кумира свого серця, все життя тільки й приносив жертви химерам! Досвід показав, що з усіх моїх друзів лише двоє людей зберегли колишню повагу і довіру: Дюкло, якого після від’їзду до Ермітажу я втратив з очей, і Сен-Ламбер. Мені здавалося, що я можу загладити свою провину перед останнім, лише виливши йому свою душу, нічого не приховуючи, і я вирішив зізнатися йому в усьому, за винятком того, що могло б компрометувати його коханку. Безперечно, що таке рішення було ще однією хитрістю моєї пристрасті, щоб утримати мене неподалік її предмета, але правда й те, що я був готовий беззастережно кинутися в обійми її коханця, цілком віддатися в його руки і довести свою щирість з ним до останніх можливих меж.

Я вже збирався написати йому другий лист, будучи упевнений, що цього разу він відповість мені, як раптом дізнався сумну причину його мовчання. Він не зміг до кінця знести труднощів цієї воєнної кампанії. Пані д’Епіне повідомила мене, що його розбив параліч, а пані д’Удето, яка сама захворіла від горя і була не в змозі негайно ж написати мені, через два-три дні сповістила мене з Парижа, що він велів перевезти себе до Екс-ля-Шапеля, щоб лікуватися там ваннами. Звичайно, що це сумне повідомлення засмутило мене не так, як її, але думаю, що викликана ним туга була не менш болісною, ніж її скорбота і сльози. Сумні думки про важке становище Сен-Ламбера, побоювання, що, можливо, і душевні тривоги були тому причиною, мучили мене більше, ніж усі давніші лиха, і я з гіркотою відчув, що мені бракує сил, необхідних для того, щоб знести стільки знегод. На щастя, цей великодушний друг ненадовго залишав мене в такому пригніченому стані. Незважаючи на свою хворобу, він не забув мене, і незабаром я дізнався від нього самого, що неправильно суджу про його почуття до мене і стан його здоров’я. Але час перейти до великого перевороту в моїй долі, до тієї катастрофи, що розбила моє життя на дві такі різні частини, і розповісти, яка незначна причина призвела до таких жахливих наслідків.