Жан-Жак Руссо - Сповідь

Більше того, мої власні друзі, що стали завдяки мені і його друзями, ніжно прихильні до мене до знайомства з ним, помітно змінилися до мене після цього знайомства. Він ніколи не поділився зі мною жодним зі своїх друзів, я поділився з ним усіма своїми, і він, врешті-решт, усіх їх відняв у мене. Якщо такі наслідки його дружби, то якими ж мають бути наслідки його ненависті?

Навіть Дідро спочатку не раз попереджав мене, що Ґрімм, якому я так довіряв, мені зовсім не друг. Згодом він заговорив інакше, коли сам перестав бути моїм другом.

Розпоряджаючись долею своїх дітей, я не потребував чийогось сприяння. Я сказав про це своїм друзям, єдино для того, щоб вони про це знали і не вважали мене кращим, ніж я був насправді. Таких друзів було троє: Дідро, Ґрімм і пані д’Епіне. Лише Дюкло, людині, найбільш гідній моєї довіри, я не сказав нічого. Проте він дізнався про це. Від кого? Не знаю. Малоймовірно, щоб таємницю порушила пані д’Епіне, яка знала, що я зможу жорстоко помститися їй, пішовши за її прикладом, якби був на це здатний. Залишалися Ґрімм і Дідро, у той час вельми тісно пов’язані між собою, особливо в своїх діях проти мене; і більш ніж ймовірно, що вони спільно скоїли цей злочин. Я готовий побитися об заставу, що Дюкло, єдиний з близьких мені людей, зберіг мою таємницю, хоча дізнався про неї не від мене і, отже, мав право говорити про це. Ґрімм і Дідро, надумавши відняти у мене моїх доморядниць, пробували втягнути в свою змову і його, але він з презирством відхилив їхні наміри. Лише згодом дізнався я від нього все, що сталося між ними з цього приводу. Але вже тоді я достатньо дізнався від Терези і розумів, що в усьому цьому є якась прихована мета і що мною хочуть розпоряджатися, якщо не наперекір моїм бажанням, то, в усякому разі, без мого відома, або ж хочуть перетворити цих двох жінок на знаряддя якоїсь таємної інтриги. Все це ніяк не назвеш прямодушністю. Неучасть Дюкло неспростовно доводить це. Хай хто хоче, вірить, що це була дружба.

Уявна дружба двох цих людей була для мене однаково згубною як у моєму будинку, так і поза ним. Їхні довгі і часті розмови з пані Ле Вассер протягом кількох років значно змінили ставлення цієї жінки до мене і, звичайно, не на мою користь. Про що вони говорили наодинці? Чому огортали все це глибокою таємничістю? Невже розмови з цією старою були такі приємні, щоб їй виявляли таку честь, і такі важливі, щоб тримати їх у такій таємниці? Протягом трьох чи чотирьох років, поки тривали ці бесіди, вони здавалися мені смішними; роздумуючи про них тепер, я починав дивуватися. Це здивування перетворилося б на тривогу, якби я тоді знав, що ця жінка готує мені.

Незважаючи на уявне піклування про мене, яким тоді вихвалявся Ґрімм і яке важко було примирити з його поводженням зі мною, я не бачив з його боку абсолютно нічого, що йшло б мені на користь, і його вдаване співчуття радше було схоже на приниження. Він навіть позбавляв мене, наскільки це було в його владі, заробітку, який давало мені вибране мною ремесло, називаючи мене поганим переписувачем. Визнаю, що тут він говорив правду, але не йому було говорити її. Ґрімм довів, що це не жарт, взявши собі іншого переписувача і відібравши у мене всю роботу, яку тільки міг відібрати. Можна було подумати, що його метою було змусити мене залежати від нього і від його впливу і вичерпати засоби мого заробітку, щоб довести мене до такої залежності.

Узявши все це до уваги, розум мій нарешті переміг мою прихильність до Ґрімма, яка все ще не відмерла. Я розважив, що характер у нього, в кращому разі, підозрілий, а його дружба нещира. Вирішивши більше з ним не бачитися, я попередив про це пані д’Епіне й обґрунтував своє рішення кількома незаперечними фактами, але тепер вже не пам’ятаю, якими саме.

Вона жваво протестувала проти цього рішення, не знаючи, втім, чим заперечити проти моїх доводів. Вона ще не встигла з ним змовитися, але наступного дня, замість того щоб усно порозумітися зі мною, вручила мені дуже вправно написаного листа, що його вони склали разом, у якому, не вдаючись ні в які фактичні подробиці, вона виправдовувала Ґрімма, посилаючись на його некомпанійський характер; а мені ставлячи у провину, що я запідозрив свого друга у зраді, і переконувала помиритися з ним. Цей лист змусив мене вагатися. Після цього у нас відбулася розмова, до якої вона виявилася краще підготовленою, ніж першого разу, і я остаточно здався: я дійшов думки, що, можливо, помилився і що в такому разі я серйозно завинив перед другом і тепер мушу це виправити. Коротше кажучи, як це вже було у мене з Ґріммом і з бароном Гольбахом, я і цього разу, почасти добровільно, почасти через слабкість, сам зробив усі кроки, яких мав право вимагати від іншого: пішов до Ґрімма, як новий Жорж Данден, [175]просити у нього вибачення за образи, які він мені завдав. Я зробив це, скоряючись хибному переконанню, що змушувало мене тисячу разів у житті принижуватися перед моїми вдаваними друзями – через переконання, що немає такої ненависті, яку не можна було б обеззброїти лагідністю і добротою, тоді як, навпаки, ненависть злих людей тільки посилюється, коли для неї немає ніяких підстав, а свідомість власної несправедливості для них – зайвий привід звинувачувати того, хто є її жертвою. Я переконався в цьому на своєму власному життєвому досвіді, зустрівши в особі Ґрімма і в особі Троншена разюче підтвердження цього правила: обидва [176]стали непримиренними моїми ворогами з примхи, задля втіхи, задля фантазії; ні той, ні той не можуть приписати мені яку-небудь провину, а тим часом лють їхня зростала з кожним днем, як у тигрів, адже їм так легко її вдовольнити.