Жан-Жак Руссо - Сповідь

Хоча глибоко в душі я і виправдовував себе, зовні все говорило так переконливо проти мене, що я не міг побороти сором і при Сен-Ламбері мав винуватий вигляд, а він частенько зловживав цим, щоб мене принизити. Один штрих може пояснити наші взаємини. По обіді я читав йому лист, написаний торік Вольтеру, про який Сен-Ламбер чув. Під час читання він заснув, і я, колись такий гордий, а тепер такий дурень, не наважився ні на мить перервати читання і читав далі під його хропіння. Такі були мої приниження, і така була його помста; але, як людина великодушна, він виявляв її, лише коли ми були утрьох.

Коли він знову поїхав, я переконався, що пані д’Удето дуже змінила своє ставлення до мене. Я був такий здивований, неначе не міг цього чекати; я був уражений цією зміною більше, ніж належало, і болісно страждав. Здавалося, що все, від чого я сподівався свого зцілення, тільки глибше встромляло мені в серце стрілу, і я лише переламав її, але не вирвав.

Я вирішив пересилити себе і нічого не пошкодувати, щоб перетворити свою божевільну пристрасть на чисту і міцну дружбу. Я складав для цього найпрекрасніші плани, але для їх виконання мені необхідне було сприяння пані д’Удето. Коли я заговорив з нею про це, вона слухала мене неуважно і збентежено. Я відчув, що моє товариство перестало їй подобатись, і ясно зрозумів, що сталося щось таке, про що вона не хоче мені сказати і чого я так ніколи й не дізнався. Ця зміна, пояснення якій я не зміг добитися, надірвала мені серце. Вона попросила мене, щоб я повернув їй усі її листи, я повернув їх усі до єдиного, але вона на хвильку в цьому засумнівалася, чим дуже мене образила. Її сумнів став ще одним несподіваним ударом для мого серця, яке вона мала б добре знати. Пані д’Удето віддала мені справедливість, але не відразу. Я здогадався, що, переглянувши переданий мною пакет, вона усвідомила свою помилку, я навіть помітив, що вона дорікає собі за неї, і це мене трохи втішило. Вона не могла взяти назад свої листи, не повернувши мої. Вона сказала, що спалила їх; я в свою чергу дозволив собі засумніватися в цьому і, признаюся, сумніваюся досі. Ні, таких листів не кидають у вогонь. Листи Юлії визнавали палкими. Боже мій, що ж сказали б про ці! Ні, ні, ніколи у жінки, яка могла викликати таку пристрасть, не стане духу знищити її докази. Але я не боюся, що вона зловживе ними: я не вважаю її здатною на це, і, крім того, я вжив своїх заходів. Дурний, але сильний страх бути висміяним змусив мене вести це листування в такому тоні, що вона не зважилася б показувати мої листи іншим. У своєму сп’янінні я довів свою фамільярність до того, що говорив пані д’Удето ти . Але яке це було ти ! Воно не могло образити її. Втім, кілька разів вона протестувала проти цього, але безуспішно: її протести тільки посилювали мою тривогу; до того ж я вже не міг відступити. Якщо ці листи ще існують і якщо їх коли-небудь прочитають, то дізнаються, як я кохав.

Біль, завданий охолодженням до мене пані д’Удето, і впевненість у тому, що я його не заслужив, підштовхнули мене до дивного рішення поскаржитися на це самому Сен-Ламберу. Я написав йому листа і, чекаючи на відповідь, удався до розваг, яких мені слід було б шукати раніше. У Шевреті почали влаштовувати святкування, для яких я написав музику. Пані д’Удето любила музику, і бажання вразити її своїм талантом надихнуло мене. Моє натхнення підігрівала й інша причина: прагнення показати, що автор «Сільського чаклуна» знає музику; я давно помічав, що хтось таємно бере це під сумнів, принаймні щодо мистецтва композиції. Мій дебют у Парижі, випробування, через які я неодноразово пройшов як у пана Дюпена, так і в пана де Ля Попліньера, вся музика, написана мною протягом чотирнадцяти років серед найзнаменитіших артистів і в них на очах, нарешті, мої опери «Ніжні музи» і сам «Чаклун», а також мотет, що я написав його для мадемуазель Фель і який вона виконала на духовному концерті, мої міркування про це прекрасне мистецтво з найбільшими його майстрами – все, здавалося, мало б перешкоджати чи розвіювати подібний сумнів. Проте він існував навіть у Шевреті, і я бачив, що й пан д’Епіне його поділяє.

Не подаючи знаку, що помічаю це, я взявся написати для нього мотет з нагоди освячення каплиці в Шевреті і попросив його дати мені слова на його вибір. Він доручив Лінану, вихователю свого сина, написати слова. Лінан написав слова, що відповідали події, і через тиждень після того, як мені їх передали, мотет був готовий. Цього разу моїм Аполлоном була досада, і ніколи ще така змістовна музика не виходила з-під мого пера. Її краса всіх вразила. Я писав для повного оркестру. Пан д’Епіне зібрав кращих оркестрантів. Мотет мав такий успіх, що згодом його виконували в духовному концерті і, незважаючи на таємні підступи і невдале виконання, він двічі викликав аплодисменти. На іменини пана д’Епіне я запропонував поставити свого роду п’єсу – напівдраму, напівпантоміму. Пані д’Епіне написала текст, а я музику. Приїхав Ґрімм і почув про мої успіхи в гармонії. За годину про них уже не було мови, але ніхто вже, наскільки мені відомо, не сумнівався в тому, що я знаюсь на композиції.