Жан-Жак Руссо - Сповідь

Але, як читач скоро побачить, ця прикрість, накликана на мене моєю слабкістю, була не єдиною: у мене були й інші, не менш чутливі, у яких я зовсім не був винен, і єдиною причиною їх було бажання вирвати мене з моєї самотності, не даючи мені там спокою. Ці прикрощі виходили від Дідро і гольбахівського гуртка. З часу мого поселення в Ермітажі Дідро не припиняв діставати мене то сам, то через Делейра, і незабаром я зрозумів із жартів Делейра щодо моїх прогулянок у гаях, з яким задоволенням вони перевдягнули відлюдника в закоханого пастушка. Але в моїх сутичках з Дідро мова йшла не про це, вони мали важливіші причини. Після публікації «Побічного сина» [172]він надіслав мені примірник цієї книжки, і я прочитав її з тією цікавістю і увагою, з якими читаєш твори друга. Читаючи свого роду поему в діалогах, яку він помістив у кінці книжки, я був здивований і навіть трохи засмучений, побачивши серед багатьох нечемних, але цілком стриманих випадів проти відлюдників і таку уїдливу і різку фразу, висловлену без будь-яких обмовок: «Тільки злий любить самотність».

Ця думка двозначна і, як мені здається, її можна тлумачити і так, і сяк. З одного боку, її суть цілком правильна, а з другого – вона фальшива; адже неможливо, щоб людина, яка любить самотність і хоче бути самотньою, могла й бажала б кому-небудь шкодити, а отже, її не можна вважати злою. Думка ця сама по собі вимагала пояснення, тим паче з боку автора, у якого, тоді як він її опублікував, був друг, що жив самотиною. Мені здалося образливим і нечесним, що, публікуючи свою книжку, він забув про свого самотнього друга, а якщо й не забув, то не потурбувався зробити справедливу обмовку і почесний виняток на користь не лише цього друга, а й багатьох інших поважних мудреців, які в усі часи шукали тиші і спокою в самотності. І ось уперше, відколи існує світ, письменник одним розчерком пера зробив їх усіх, не розбираючись, лиходіями.

Я ніжно любив Дідро, щиро поважав його і вірив, що він має до мене ті самі почуття. Але я нудився серцем від невтомної впертості, з якою він завжди суперечив моїм смакам, моєму способу життя і взагалі всьому, що стосувалося тільки мене самого. Мене обурювало, що, будучи молодшим за мене, він за всяку ціну бажає керувати мною, як дитиною, мені спротивилася легкість, з якою він давав обіцянки, і недбалість, з якою він потім до них ставився, мені набридла його манера не приходити на домовлені зустрічі і без кінця переносити їх; мені прикро було марно чекати його по три-чотири рази на місяць, у дні, які він сам призначив, а потім сідати обідати наодинці, після того, як я ходив до нього назустріч у Сен-Дені і чекав його весь день. Я відчував, що серце моє переповнене цими численними образами. Але остання здалася мені найсерйознішою і вразила мене до самого серця. Я написав йому, виливаючи свої нарікання, але з такою м’якістю й ніжністю, що весь папір оросив своїми сльозами, а лист вийшов таким зворушливим, що і його змусив би просльозитися. І що ж він відповів мені? Ось його лист дослівно: «Дуже радий, що мій твір вам сподобався і зворушив вас. Ви не поділяєте моєї думки про відлюдників. Хваліть їх скільки завгодно, але ви залишитеся єдиним відлюдником, про кого я думатиму добре; та й то багато міг би сказати щодо цього, але боюся прогнівити вас. Жінка вісімдесяти чотирьох років! І таке інше. Мені передали одну фразу з листа сина пані д’Епіне, яка має вас дуже засмутити, якщо я вас добре знаю».

Треба пояснити останні рядки цього листа.

На початку мого перебування в Ермітажі здавалося, що пані Ле Вассер там не подобається, і вона вважає наше житло надто відлюдним. Коли її розмови на цю тему дійшли до мене, я запропонував відправити її назад у Париж, якщо їй там більше подобається, обіцяючи, що я платитиму за її помешкання і піклуватимуся про неї так само, як і тоді, коли б вона жила зі мною. Вона відкинула мою пропозицію, заявила, що їй подобається в Ермітажі, що сільське повітря їй корисне; і було видно, що це правда, тому що вона там, можна сказати, помолоділа й почувала себе набагато краще, ніж у Парижі. Її дочка навіть запевняла мене, що вона була б дуже незадоволена, якби ми покинули Ермітаж, який і справді був чудовим куточком, до того ж вона дуже любить поратися в саду і на городі, які ми віддали в її розпорядження, а коли вона й сказала, що їй тут не подобається, то лише тому, що їй веліли так говорити, щоб спробувати змусити мене повернутися до Парижа.

Коли ця спроба не вдалася, вони почали добиватися свого, впливаючи на моє сумління і ставлячи мені за злочин, що я тримаю стару жінку в селі, далеко від лікарської допомоги, якої вона потребує в її літах. Вони й не подумали, що і вона, і багато інших старих людей, яким прекрасне повітря цього краю подовжує життя, можуть отримати таку допомогу в Монморансі, за два кроки від нас. Неначе старі люди живуть тільки в Парижі, а в інших місцях вони жити не можуть! Пані Ле Вассер, яка їла багато і з крайньою ненажерливістю, була схильна до розлиття жовчі і сильних розладів шлунка, що тривали у неї по кілька днів і замінювали їй ліки. У Парижі вона не вживала ніяких заходів і дозволяла діяти природі. Так само вона робила і в Ермітажі, добре знаючи, що це найкращий засіб. Все одно: якщо в селі немає ні лікарів, ні аптекарів, залишати її там – означало, виявляється, бажати її смерті, хоча вона почувала себе тут чудово. Дідро мав би визначити, до якого віку можна тримати старих людей поза Парижем, не наражаючись на звинувачення в смертовбивстві.