Жан-Жак Руссо - Сповідь

Дідро прийняв мене добре. Легко забувати образи, потрапивши в дружні обійми! Хіба можуть після цього залишатися в серці гіркі спогади? Ми недовго з’ясовували стосунки. Взаємні звинувачення не потребують пояснень. Залишається лиш одне – вміти забути їх. Тут не було жодних підпільних інтриг, принаймні я про них не знав, не те що з пані д’Епіне. Він показав мені план «Батька родини». «Ось найкращий захист “Побічного сина”, – сказав я йому. – Зберігайте мовчанку, ретельно опрацюйте цю п’єсу, а потім киньте її в лице своїм ворогам замість усякої відповіді». Він так і зробив, і вийшло чудово. Місяців за шість до цієї зустрічі я послав йому дві перші частини «Юлії», щоб дізнатися його думку. Він ще не читав їх. Ми разом прочитали один зошит. Він сказав, що все це фейлетон, за його висловом, тобто багатослівно і надто кучеряво. Я й сам це добре відчував, але то була гарячкова маячня, я так і не зміг її виправити. Інші частини написані інакше. Особливо четверта і шоста, вони – зразки майстерного висловлення.

Другого дня після мого приїзду Дідро конче хотів повести мене вечеряти до Гольбаха. Не варто було цього робити, бо я навіть хотів розірвати угоду щодо рукопису з хімії, щоб не почувати себе зобов’язаним цій людині. Дідро нічого не хотів слухати. Він присягався, що Гольбах любить мене всім серцем; що треба пробачити йому тон, який він приймає з усіма і від якого особливо потерпають його друзі. Він доводив мені, що відмовлятися від доходу за цей рукопис, після того як я його прийняв два роки тому, було б незаслуженою образою для Гольбаха, і цю відмову можна було б навіть витлумачити як прихований докір за те, що угода довго не могла реалізуватися. «Я бачу Гольбаха щодня, – додав він, – я краще за вас знаю його настрій. Якби ви мали підстави бути ним незадоволеним, невже ви думаєте, що ваш друг був би здатний порадити вам піти на ницість?» Коротше кажучи, із звичайною своєю поступливістю я дав себе вмовити, і ми пішли вечеряти до барона. Він прийняв мене, як завжди, але його дружина була зі мною холодна, майже нечемна. Я не впізнавав тепер милої Кароліни, яка виявляла до мене велику прихильність до свого заміжжя. Але мені вже давно здавалося, що, з того часу, як Ґрімм почав відвідувати дім д’Енів, до мене там почали ставитися не так приязно, як раніше.

Коли я був у Парижі, туди приїхав з армії Сен-Ламбер. Я нічого про це не знав і побачив його тільки після свого повернення в село, – спершу в Шевреті, а потім в Ермітажі, куди він прийшов разом з пані д’Удето, щоб запросити нас на обід. Можна собі уявити, з яким задоволенням я прийняв їх! Але ще більше я радів, бачачи їхню добру згоду. Радіючи, що не порушив їхнього щастя, я сам був щасливий від цього, і можу присягнутися, що в період моєї божевільної пристрасті, і навіть у той момент, коли я міг відняти у нього пані д’Удето, я не захотів би цього зробити. Вона була така чарівна, люблячи Сен-Ламбера, що я не міг уявити собі, щоб вона була такою ж, люблячи мене. Не бажаючи порушувати їхнього союзу, я справді домагався в своєму маренні тільки того, щоб вона дозволила мені кохати себе. Зрештою, якою б сильною пристрастю я до неї не палав, я визнавав, що бути повіреним її кохання для мене не менш солодко, ніж бути її коханцем, і жодної хвилини я не дивився на її коханця як на свого суперника, а завжди як на свого друга. Можуть сказати, що це було не кохання. Хай і так – це було більше, ніж кохання.

Сен-Ламбер поводився, як людина порядна і розсудлива. Оскільки я один був винен, я один був і покараний, та й то поблажливо. Він обійшовся зі мною суворо, але дружньо, я побачив, що втратив частину його поваги, але не дружби. Я втішився, знаючи, що дружбу мені було б важче відновити, ніж повагу, і що він надто розумний, щоб прийняти мимовільну і швидкоплинну слабкість за порочну вдачу. Якщо й була моя провина в тому, що сталося, то вона була невелика. Хіба я шукав знайомства з його коханкою? Чи не сам він прислав її до мене? Чи не вона захотіла зі мною познайомитися? Чи міг я не прийняти її? Що я міг зробити? Вони самі були причиною прикрощів, а мені довелося постраждати за це. На моєму місці він учинив би так само, як я, а може, й гірше. Адже, врешті-решт, хоч якою вірною і гідною поваги була пані д’Удето, вона все-таки залишалася жінкою; він був відсутній, бачилися ми часто, спокуса була велика, і їй було б дуже важко захищатися весь час з однаковим успіхом проти людини практичнішої. У такому становищі нелегко було і для неї, і для мене поставити певні межі, яких ми жодного разу не дозволили собі переступити.