Жан-Жак Руссо - Сповідь

Такий фатуватий, як і пихатий, з великими каламутними очима і розгвинченою постаттю, Ґрімм мав претензію подобатися жінкам. Після його історії з мадемуазель Фель багато жінок і справді мали його за людину, здатну до піднесених почуттів. Він увійшов у моду, і це прищепило йому смак до суто жіночої охайності, він почав чепуритися, надавав великого значення своїм туалетам, усі знали, що він білить лице; я спершу не вірив цьому, але потім повірив – не тільки тому, що колір обличчя у нього став кращий і що я сам бачив слоїки з білилами на його туалетному столику, а й тому, що, увійшовши одного ранку до нього в спальню, я застав його за чищенням нігтів спеціальною щіточкою, і він з гордістю продовжував це заняття при мені. Я вирішив, що людина, здатна проводити щоранку по дві години за чищенням нігтів, може також присвячувати кілька хвилин на те, щоб заповнити білилами пори своєї шкіри. Старий Гофкур, не надто дотепний, проте досить влучно прозвав його Білим Тираном. [174]

Усе це були тільки смішні дрібниці, але зовсім чужі моїй вдачі. Вони остаточно відвернули мене від нього. Мені важко було повірити, що людина, у якої аж так закрутилася голова, могла зберегти добре серце. Він нічим так не хвалився, як душевною тонкістю і гарячими почуттями. Але як це примирити з вадами, властивими дрібним душам? Хіба можуть сильні і постійні поривання чутливого серця залишати людині стільки часу для дрібних турбот про свою маленьку персону? О Боже! Хто почуває в своєму серці цей божественний вогонь, той прагне дати йому волю, відкрити свою душу; він готовий носити його на обличчі своєму і ніколи не шукатиме прикрашання в білилах і рум’янах.

Я згадав суть його моральних принципів, що їх передала мені пані д’Епіне, і засвоєних нею. Ця суть полягала в одному: що єдиний обов’язок людини – в усьому йти за схильностями свого серця. Це моральне правило, коли я дізнався про нього, змусило мене дуже замислитися, хоча в той час я прийняв його за дотепний жарт. Але незабаром я побачив, що цей принцип справді керує його поведінкою, а згодом відчув це, на жаль, на самому собі. Це і є та внутрішня доктрина, про яку мені стільки говорив Дідро, хоча ніколи не пояснював її.

Я згадав, як кілька років тому мене часто попереджали, що ця людина фальшива, що вона тільки прикидається чутливою і, головне, що вона не любить мене. Згадав я й кілька анекдотів, розказаних мені з цього приводу паном де Франкеєм і пані де Шенонсо, які не поважали Ґрімма і, мабуть, добре його знали, адже пані де Шенонсо була дочкою пані де Рошешуар, близької приятельки покійного графа де Фрієза, а пан де Франкей, дуже дружний тоді з віконтом де Поліньяком, довго жив у Пале-Роялі якраз у той час, коли Ґрімм став туди вхожий. Весь Париж знав про відчай Ґрімма після смерті графа де Фрієза. Треба було підтримати репутацію, яку він створив собі після суворості мадемуазель де Фель; я краще, ніж хто б то не був, розгадав би обман, якби я був тоді менш засліплений… Довелося відвезти страждальника до готелю де Кастрі, де він гідно грав свою роль, вдаючись до невтішної скорботи. Там він щоранку йшов у сад, щоб уволю поплакати, і прикладав до очей мокру від сліз хусточку, поки його можна було бачити з вікон готелю. Але люди, про яких він і не думав, бачили, як на повороті алеї він одразу ж клав хусточку в кишеню і діставав книжку. Це спостереження, кілька разів повторене, скоро поширилося Парижем і майже негайно ж було забуте. Я сам про нього забув; випадок, що стосувався мене особисто, нагадав мені про нього. Тяжкохворий, я лежав у ліжку на вулиці Гренель; Ґрімм був у селі і одного ранку прибіг до мене захекавшись і сказав, що він щойно приїхав. За кілька хвилин я дізнався, що він приїхав напередодні, і того ж вечора його бачили в театрі.

Ґрімм попадався так тисячу разів, але мене найбільше вразила одна обставина, яку я, на свій подив, досі не помічав. Я познайомив Ґрімма з усіма без винятку своїми друзями; всі вони стали його друзями. Я був такий нерозлучний з ним, що не хотів мати жодного знайомого будинку, де б він не бував. Тільки пані де Крекі відмовилася прийняти його, і відтоді я майже перестав її відвідувати. Ґрімм, зі свого боку, завів інші знайомства – самостійно або за допомогою графа де Фрієза. З усіх його друзів жоден ніколи не став моїм другом; він жодного разу не запропонував хоч би познайомити мене з ними, а з тих, кого я іноді зустрічав у нього, ніколи жоден не виявив до мене ані найменшої доброзичливості, ні граф де Фрієз, у котрого Ґрімм жив і з котрим мені, отже, було б дуже приємно зав’язати знайомство; ні граф де Шомбер, його родич, з яким Ґрімм був ще дружніший.