Жан-Жак Руссо - Сповідь

Одного разу, коли я найменше про це думав, по мене прислала пані д’Епіне. Увійшовши до неї, я помітив у її погляді і в усій її манері триматися якусь розгубленість, яка тим більше вразила мене, що була їй зовсім невластива, – ніхто в світі не вмів краще, ніж вона, володіти виразом свого обличчя і своїми почуттями. «Мій друже, – мовила вона, – я їду до Женеви. У мене болять груди і здоров’я таке розладнане, що я змушена все кинути і їхати, щоб побачити Троншена й порадитися з ним». Таке несподіване рішення, та ще ухвалене напередодні зимових холодів, тим більше мене здивувало, що за тридцять шість годин до цього, коли я з нею розлучався, про нього не було й мови. Я запитав її, кого вона бере з собою. Вона відповіла, що хоче взяти свого сина і пана де Лінана, а потім додала, ніби випадково: «А ви, мій ведмедю, не поїдете зі мною?» Сприйнявши її слова як жарт, оскільки вона знала, що цієї пори року я ледве наважувався покидати свою кімнату, я відповів їй у тон, пожартувавши щодо великої користі супроводження одного хворого іншим. Вона й сама, мабуть, зробила цю пропозицію несерйозно, і про це мови більше не було. Ми говорили тільки про приготування до її від’їзду, якими вона займалася дуже енергійно, оскільки вирішила їхати за два тижні.

Не треба було великої проникливості, щоб зрозуміти, що ця подорож мала таємну причину, яку від мене приховали. А втім, ця таємниця була відома всьому дому, окрім мене, і наступного ж дня мені відкрила її Тереза, яка довідалася про неї від дворецького Тесьє, а той у свою чергу від покоївки. Хоч я і не зобов’язаний перед пані д’Епіне берегти цю таємницю, оскільки дізнався про це не від неї, проте вона так тісно пов’язана з іншими її таємницями, які вона мені звіряла, що я змовчу про неї. Але ці таємниці, які ніколи не виходили і не вийдуть ні з моїх вуст, ані з-під мого пера, знало дуже багато людей, і, звичайно ж, усе оточення пані д’Епіне.

Дізнавшись про справжню причину цієї подорожі, я відчув приховане втручання ворожої руки у спробі зробити мене супутником пані д’Епіне, але вона так мало наполягала на цьому, що я вирішив не сприймати цю спробу серйозно і лише посміювався, уявляючи собі ту роль, яку зіграв би, якби мав дурість погодитися. Втім, вона лише виграла від моєї відмови, оскільки домоглася того, що чоловік узявся сам супроводжувати її.

Через декілька днів я отримав од Дідро записку, яку наводжу тут цілком. Ця записка, недбало складена навпіл, тож кожен міг її легко прочитати, була адресована на моє ім’я в дім пані д’Епіне і передана де Лінану, гувернерові її сина й повіреному матері.

«Я, мабуть, створений для того, щоб любити вас і завдавати вам прикрощів. Дізнався, що пані д’Епіне їде до Женеви, але не чую, що ви її супроводжуєте. Друже мій, якщо ви задоволені пані д’Епіне, треба їхати з нею, а якщо незадоволені, тим паче треба їхати. Вас обтяжує, що ви так багато чим їй зобов’язані? Ось нагода хоча б частково віддячити їй і полегшити собі совість. Чи знайдете ви ще такий випадок засвідчити їй свою вдячність? Вона їде в країну, де буде для всіх чужа. Вона хвора, вона потребуватиме того, щоб її розважали і втішали. Насувається зима, друже мій! Ви посилаєтеся на стан вашого здоров’я, і, можливо, це серйозніше, ніж я думав. Але хіба вам гірше тепер, ніж було місяць тому чи буде на початку весни? Чи буде вам через три місяці легше знести дорогу, ніж тепер? Що стосується мене, то признаюся вам, що якби я не міг зносити подорожі в кареті, я взяв би ціпок і пішов за нею пішки. І потім, хіба ви не побоюєтеся, що вашу поведінку неправильно зрозуміють? Вас запідозрять у невдячності або в інших таємних спонуках. Я добре знаю, що, хоч як би ви вчинили, за вас завжди говоритиме голос вашої власної совісті, але чи досить самого цього голосу і чи дозволено нехтувати аж так думкою інших людей? Втім, друже мій, я пишу вам усе це тільки для того, щоб виконати свій обов’язок перед вами і перед самим собою. Якщо моя записка вам не сподобається, киньте її у вогонь і забудьте, начеб я її й не писав. Вклоняюся вам, люблю і обіймаю».

Я був приголомшений, я тремтів од гніву, читаючи цього листа, і ледве зміг дочитати його до кінця. Та це не завадило мені помітити, з якою спритністю Дідро удавано взяв у ньому м’якший, ласкавіший і чемніший тон, ніж у попередніх своїх листах, у яких називав мене щонайбільше «любий», не удостоюючи називати мене другом. Я легко зрозумів, звідки потрапила до мене ця записка, про це досить прозоро говорили напис угорі, її форма і зміст, усе було шито білими нитками, адже зазвичай ми листувалися звичайною поштою, і це був перший і єдиний випадок, коли він скористався таким способом доставляння.