Жан-Жак Руссо - Сповідь

Як тільки Ґрімм приїхав у Шеврет, де мені й так не дуже подобалось, він остаточно зробив моє перебування там нестерпним, узявши такий тон, якого я ні в кого не зустрічав і навіть не міг собі уявити. Напередодні його приїзду мене переселили із займаної мною почесної кімнати, суміжної з кімнатою пані д’Епіне: її приготували для Ґрімма, а мені дали іншу, віддаленішу. «От як нові гості виживають старих», – сміючись, сказав я пані д’Епіне. Вона, здається, зніяковіла. Того ж вечора я добре зрозумів причину цього, дізнавшись, що між її кімнатою і тією, що я звільнив, є потайні двері, які вона вважала зайвим мені показувати. Її зв’язок з Ґріммом не був таємним ні для кого – ні в її будинку, ні в товаристві, ні навіть для її чоловіка. Але пані д’Епіне не тільки не признавалася в цьому мені, вона цей зв’язок рішуче заперечувала, хоча я був повіреним її таємниць, що мали для неї значно більше значення, і вона була за них цілком спокійна. Я зрозумів, що така стриманість виходила від Ґрімма: знаючи всі мої таємниці, він не хотів, щоб я був посвячений хоч в одну з його власних.

Незважаючи на моє колишнє почуття дружби, не зовсім ще згасле, і на його справжні достоїнства, моя прихильність до нього не могла не зникнути, бо він сам постарався її знищити. Він ледве зволив відповісти на мій уклін, жодного разу не заговорив зі мною і швидко відучив мене самого заговорювати з ним, бо не відповідав мені ні слова. Він усюди входив першим, завжди займав перше місце, не звертаючи на мене ані найменшої уваги. Хай би й так, але він перебрав міру: це підтверджує приклад, один з тисячі.

Якось увечері пані д’Епіне, почуваючи себе не зовсім здоровою, розпорядилася, щоб їй принесли вечерю в її кімнату, і піднялася до себе нагору повечеряти біля каміна. Вона запропонувала мені піти з нею, що я і зробив. Услід за нами прийшов Ґрімм. Маленький столик був уже накритий, на ньому стояли тільки два прибори. Подають вечерю; пані д’Епіне сідає з одного боку біля каміна, Ґрімм бере крісло, влаштовується з іншого боку, підсуває столик, розгортає серветку і починає їсти, не кажучи мені ні слова. Пані д’Епіне червоніє і, щоб спонукати його затерти свою грубість, пропонує мені своє місце. Ґрімм нічого не говорить, навіть не дивиться на мене. Не маючи можливості підійти до каміна, я ходжу по кімнаті, чекаючи, коли мені принесуть прибор. Ґрімм залишив мене вечеряти на краю столу, далеко від вогнища, не виявивши мені навіть найменшої уваги, мені, хворому, старшому роками, давньому другові будинку, куди я ж і ввів його, і де він як фаворит господині мав би всіляко віддавати мені увагу. Все його поводження зі мною було подібне до цього. Він поводився зі мною не просто як з людиною, що стоїть нижче за нього, а як з цілковитим нікчемою. Я насилу впізнавав у ньому колишнього жалюгідного вчителя у будинку принца Саксен-Ґотського, який мав за честь, коли я звертав на нього погляд. Ще важче було мені примирити його глибоке мовчання і образливу пихатість з уявною прихильністю до мене, якою він хвалився перед усіма, хто справді був моїм другом.

Правда, він згадував про неї тільки для того, щоб побідкатись про мій нещасливий талан, хоча я ніколи на нього не скаржився, поспівчувати моїй сумній долі, хоча я був цілком задоволений нею, і пожалкувати про те, що я навідріз відмовляюся від благодіянь, які він нібито хотів мені виявляти. Ось з яким лукавством примушував він захоплюватися своєю зворушливою великодушністю і засуджувати невдячного мізантропа, непомітно привчаючи всіх до думки, що між таким покровителем, як він, і такою жалюгідною істотою, як я, можуть існувати тільки взаємини добродійника, з одного боку, і зобов’язаного – з другого, навіть не припускаючи можливості рівноправної дружби. Але я марно намагався зрозуміти, чим можу бути зобов’язаним своєму новому благодійнику. Я позичав йому гроші, а він мені ніколи їх не позичав; я доглядав його під час його хвороби, а він майже зовсім не відвідував мене, коли я бував хворий; я познайомив його з усіма своїми друзями, а він не познайомив мене з жодним зі своїх друзів; я всіляко вихваляв його у світі, а він… якщо коли-небудь і хвалив мене, то не публічно і зовсім на інший лад. Жодного разу він не зробив мені і навіть не запропонував ніякої послуги. Як же він раптом виявився моїм меценатом? Як став я зобов’язаний йому? Це виходило за межі мого розуміння, і я цього не розумію дотепер.

Правду кажучи, він був більш чи менш зарозумілий з усіма, але ні з ким не бував такий грубий, як зі мною. Пам’ятаю, як одного разу Сен-Ламбер трохи не шпурнув у Ґрімма тарілкою, коли той за столом намагався викрити його на брехні, зухвало сказавши: «Це неправда». До свого різкого з природи тону він додав ще самовдоволення вискочки і став просто смішний у своїй зухвалості. Спілкуючись із вельможами, він перейняв перебільшено пихаті манери найбезрозсудніших з них. Свого лакея він кликав не інакше як «Гей!», ніби не знав, хто з безлічі його слуг перебуває при його вельможній особі. Даючи доручення слузі, він кидав гроші на підлогу, замість того щоб дати в руки. Нарешті, зовсім забувши, що слуга теж людина, він почав ставитися до нього з таким обурливим презирством, з такою черствою зневагою, що цей бідолашний хлопець, дуже добродушний, якого дала йому пані д’Епіне, відмовився від місця тільки тому, що не міг більше терпіти подібного поводження: то був Ля Флер цього нового Ґлор’є. [173]