Жан-Жак Руссо - Сповідь

Ось одне з жахливих звинувачень, на підставі яких він не бажав виключити мене зі свого вироку, ніби тільки злі живуть на самоті, і ось що означав його патетичний вигук «Жінка вісімдесяти чотирьох років!», до якого він додав: «І таке інше».

Думаю, що не міг краще відповісти на цей докір, як пославшись на слова самої пані Ле Вассер. Я попросив її щиросердо висловити свою думку в листі до пані д’Епіне і, щоб вона почувала себе вільніше, обіцяв не читати її листа і сам показав їй свого, який мав намір переписати й передати пані д’Епіне у відповідь на другий лист Дідро, ще різкішого, але якого вона завадила мені відправити:

«Пані Ле Вассер напише вам, мій добрий друже. Я просив її щиро висловити вам свою думку. Щоб дати їй цілковиту волю, я сказав, що не хочу читати її листа, і прошу вас нічого не говорити мені про його зміст.

Я не відправлю своєї відповіді Дідро, якщо ви проти цього, але я почуваю себе глибоко ображеним, і визнати, що я неправий, було б з мого боку ницістю і брехнею, яких я собі не дозволю. Євангелія наказує тому, хто дістав ляпаса, підставити другу щоку, але не змушує просити вибачення. Чи пам’ятаєте ви ту людину в комедії, яка кричить, завдаючи ударів палицею? Це роль філософа.

Не втішайте себе думкою, що він не приїде за такої поганої погоди. Гнів дасть йому час і сили, в яких відмовляє дружба, і вперше в житті він приїде тоді, коли обіцяв. Він усе зробить, щоб приїхати і повторити на словах образи, висловлені мені в листі до мене. Я знесу їх терпляче. Він повернеться у Париж і захворіє там, а я, звичайно, буду жахливою людиною. Нічого не вдієш! Треба терпіти.

Але чи не дивує вас мудрість цієї людини, яка хотіла забрати мене в Сен-Дені, пообідати там, відвезти мене назад у фіакрі, а через тиждень, не маючи коштів, прийти в Ермітаж не інакше, як пішки? Кажучи його мовою, не можна вважати абсолютно виключеною можливість, що ці слова щирі, але в такому разі в його фінансах за тиждень відбулися значні зміни.

Співчуваю вашому горю з приводу хвороби вашої матері, але ви бачите, що ваше горе не може зрівнятися з моїм. Менше страждаєш, коли бачиш тих, кого любиш, хворими, ніж несправедливими і жорстокими.

Прощавайте, мій добрий друже. Востаннє говорю з вами про цю прикру справу. Ви мені радите їхати до Парижа з такою холоднокровністю, яка дуже порадувала б мене іншим часом».

За порадою пані д’Епіне я написав Дідро про те, як учинив щодо пані Ле Вассер. І коли пані Ле Вассер, як можна було здогадатися, зволіла залишитися в Ермітажі, де вона почувала себе чудово, завжди мала з ким поспілкуватися й приємно проводила час, Дідро, вже не знаючи, чим мені ще дорікнути, поставив мені за провину цю мою обережність, як і раніше, звинувачуючи мене в тому, що пані Ле Вассер живе в Ермітажі, хоча вона сама цього захотіла й від неї самої залежало повернутися до Парижа і жити там моїм коштом так само, як вона живе поруч зі мною.

Ось яке пояснення першого докору в листі Дідро. Пояснення другого докору міститься в другому його листі: «Вчений (це було жартівливе прізвисько, що його Ґрімм дав синові пані д’Епіне), повинен був написати вам, що на міському валу двадцять наших помирають від голоду і холоду, чекаючи льярда, який ви їм зазвичай давали… Це зразок нашого милого базікання… і якщо ви чули решту, вона потішила б вас не менше».

А ось моя відповідь на цей страшний аргумент, яким Дідро, мабуть, вельми гордився:

«Я, здається, вже відповів Ученому, тобто синові головного відкупника, що не жалію жебраків, яких він бачив на валу і які чекають від мене льярда; що він, очевидячки, щедро їх винагородив; що я призначив його своїм заступником; що паризьким біднякам не доведеться скаржитися на таку заміну, що такої вдалої заміни я не знайду для бідняків Монморансі, які значно більше її потребують. Тут є добрий і поважний старий, який працював усе своє життя, а тепер нездатний до праці й помирає на схилі літ з голоду. Моя совість відчуває більше задоволення від того, що я кожного понеділка даю йому два су, ніж від милостині голодранцям на валу, навіть якби я роздав їм сто льярдів. Які ви потішні, панове філософи, коли дивитеся на городян, як на єдиних людей, щодо яких маєте обов’язки. Тим часом тільки в селі навчаєшся любити людство і служити йому; у містах вчишся тільки зневажати його».

Такі були дивні міркування, на підставі яких розумна людина мала дурість серйозно ставити мені за провину моє добровільне усамітнення і мала намір довести мені на моєму власному прикладі, що не можна жити далеко від столиці, не будучи при цьому поганою людиною. Мені незрозуміло тепер, як міг я відповідати йому і сердитися, замість того щоб просто розсміятися йому в лице. Тим часом думки пані д’Епіне і крики гольбахівського гуртка так схиляли людей на його користь, що більшість вважала мене винним у цій справі, і навіть сама пані д’Удето, велика прихильниця Дідро, просила мене поїхати до нього в Париж і зробити всі можливі кроки до замирення, яке було цілком щирим з мого боку, але виявилося дуже нетривалим. Вона вдалася до аргументу, перед яким моє серце не змогло встояти, а саме, що нині Дідро нещасний. Крім бурі, що вибухнула проти «Енциклопедії», йому довелося тоді витерпіти ще й жахливі нападки з приводу своєї п’єси. Незважаючи на коротке вступне пояснення, його звинуватили в тому, що він цілком украв його у Гольдоні. Дідро, ще чутливіший до критики, ніж Вольтер, був цим страшенно пригнічений. Пані де Графіньї пустила навіть злий поголос, ніби я порвав з ним саме через це. Мені здавалося, що справедливість і великодушність вимагають, аби я публічно довів протилежне, і я не тільки провів два дні з Дідро, а й жив у нього. Відколи я оселився в Ермітажі, це була моя друга подорож до Парижа. Першу я зробив, поспішаючи на допомогу бідолашному Гофкуру, коли в нього стався апокаліптичний удар, від якого він ніколи цілком не одужав; під час хвороби я не відходив од його ліжка, аж поки минула небезпека.