Жан-Жак Руссо - Сповідь

Крім того, хоч і ледачий з природи, я бував працелюбним, якщо хотів цього, оскільки мої лінощі не були лінощами нероби, а людини незалежної, що любить працювати, тільки коли вона вважає за потрібне. Моє ремесло переписувача нот не було ні блискучим, ані прибутковим, але воно було надійним. Мене схвалювали в товаристві за те, що я мав мужність вибрати його. Я міг розраховувати, що роботи мені вистачатиме, і вона зможе мене прогодувати, якщо я працюватиму старанно. Дві тисячі франків, що залишались у мене від доходів із «Сільського чаклуна» та інших моїх творів, давали мені змогу жити деякий час безбідно, а декілька творів, над якими я вже почав працювати, обіцяли мені додатковий заробіток, достатній для того, щоб, не оббиваючи пороги книгопродавців, працювати без поспіху, не виснажуючи себе і навіть маючи в своєму розпорядженні вільний час для прогулянок. Моя невеличка родина, що складалася з трьох осіб, зайнятих корисною працею, не була дуже обтяжливою. Одне слово, мої кошти відповідали моїм потребам і бажанням, дозволяли мені, розумно їх використовуючи, влаштувати собі щасливе і довге життя в умовах, до яких я відчував найбільшу схильність.

Я міг би вибрати заняття набагато прибутковіше і, замість того щоб переписувати ноти, присвятити себе літературі, яка з тієї висоти, на яку я піднявся і на якій почував себе здатним утриматись, могла б забезпечити мені достаток і навіть багатство, якби я до прагнення публікувати гарні книги долучив деякі авторські хитрощі. Але я відчував, що писання ради шматка хліба незабаром задушило б мій геній і вбило мій талант, який жив у мене не так на кінчику пера, як у моєму серці, і живився винятково піднесеним і шляхетним напрямом думок. Нічого великого і могутнього не може народитися з-під продажного пера. Необхідність і жадібність, мабуть, змусили б мене працювати швидше, але не краще. Якби прагнення успіху не втягнуло мене в дрібні інтриги, воно все-таки змусило б мене говорити не те, що корисно і правдиво, а те, що подобається натовпу, і замість видатного письменника, яким я міг стати, я зробився б тільки писакою. Ні, ні, я завжди відчував, що звання письменника лише тоді гідне й почесне, коли воно не перетворюється на ремесло. Дуже важко мислити шляхетно, коли думаєш тільки про хліб насущний. Щоб мати змогу і сміливість висловлювати великі істини, не можна ставити себе в залежність від успіху. Я випускав свої книги з упевненістю, що висловився для загального добра, не турбуючись про все інше. Якщо мою книгу відхиляли, тим гірше для тих, хто не хотів нею скористатись, а я не потребував їхнього схвалення, щоб жити. Ремесло переписувача могло прогодувати мене, навіть якби книги залишалися на полицях, але саме тому вони й розходились.

9 квітня 1756 року я покинув місто, щоб ніколи більше туди не повертатися, бо не вважаю переселенням декілька коротких поїздок до Парижа, Лондона та інших міст, у яких я завжди бував з того часу проїздом і щоразу проти своєї волі. Пані д’Епіне заїхала за нами в своїй кареті, її фермер перевіз весь мій немудрий скарб, і того ж дня я влаштувався на новому місці. Мій будиночок виявився прибраним і умебльованим просто, але чисто і навіть зі смаком. Рука, що потурбувалася про цю обстановку, надавала їй в моїх очах незліченну цінність, і я втішався усвідомленням того, що житиму гостем у своєї подруги, в будинку, який сам собі вибрав і який вона підготувала навмисне для мене.

Було холодно, і подекуди ще лежав сніг, але земля вже починала вкриватися рослинністю. З’явилися фіалки і проліски, на деревах розпускались бруньки, а вночі після мого приїзду я почув перший спів солов’я, що долинув до мене через вікно з лісу, який підступав до самісінького будинку. Прокинувшись після легкого сну, забувши про свій переїзд і гадаючи, що я все ще на вулиці Ґренель, я раптом весь затремтів од цих трелей і захоплено вигукнув: «Нарешті збулися всі мої бажання!». Найперше мені захотілося віддатися враженням від сільських краєвидів, що оточували мене. Замість того щоб облаштуватися на новому місці, я почав робити прогулянки, і вже наступного дня навколо мого будиночка не було ні стежки, ні кущика, ні гайочка, яких я не встиг би обійти. Що довше я придивлявся до цього чарівного куточка, то більше відчував, що він створений для мене. Це місце, більше усамітнене, ніж дике, ніби переносило мене на край світу. Тут усе дихало тією хвилюючою красою, якої не зустрінеш поблизу міст, і, опинившись тут, не можна було подумати, що ти всього за чотири льє від Парижа.