Жан-Жак Руссо - Сповідь

Моєму рішенню багато посприяла та обставина, що Вольтер переселився в передмістя Женеви. Я зрозумів, що ця людина зробить там революцію, що, поїхавши у свою вітчизну, я зустріну там той самий тон, той самий дух і ті самі звичаї, від яких утікав з Парижа, що мені доведеться вести безперервну боротьбу, і в мене не залишиться іншого вибору, як зробитися нестерпним педантом або ж боягузом і поганим громадянином. Лист, що його Вольтер написав мені про мою останню подорож, дав мені привід натякнути на ці побоювання в моїй відповіді; його дії підтвердили їх. Відтоді я почав вважати Женеву втраченою для себе, і не помилився. Можливо, я мусив би зустрітися з бурею віч-на-віч, якби я почував себе здатним на це. Але що міг би я зробити сам-один, із своєю соромливістю і невмінням добре говорити, проти людини зарозумілої, багатої, що має підтримку сильних світу цього, здатна до красномовства і вже стала кумиром жінок і молоді? Я побоявся марно ризикувати своєю мужністю і дослухався до голосу своєї миролюбної вдачі, своєї любові до спокою. Якщо цей голос мене тоді обманув, то обманює ще й сьогодні. Переселившсь до Женеви, я міг би відвернути від себе великі лиха, але сумніваюся, щоб, попри весь свій патріотичний запал, я зміг би зробити щось велике і корисне для своєї країни.

Троншен, який приблизно тоді ж переїхав до Женеви, через деякий час приїхав у Париж, де розігрував дурисвіта і звідки вивіз ціле багатство. Негайно ж після приїзду він зайшов до мене разом з кавалером де Жокуром. Пані д’Епіне дуже хотіла поговорити з ним наодинці, але дістатися до нього було нелегко. Вона звернулася до мене, і я вмовив Троншена відвідати її. Так, за мого сприяння, вони познайомились, і знайомство це стало згодом дуже близьким на шкоду мені. Така завжди була моя доля: досить було мені зблизити двох людей, кожен з яких був у дружбі зі мною, як вони неодмінно об’єднувалися проти мене. Хоча через ту змову, яку тоді готували обидва Троншени, щоб поневолити свою вітчизну, вони мали б смертельно ненавидіти мене, доктор усе ж таки довго виявляв до мене колишню доброзичливість. Він навіть написав мені після свого повернення до Женеви, пропонуючи місце почесного бібліотекаря. Але я вже зробив вибір, і ця пропозиція не похитнула мене.

У той період я знову почав бувати у барона Гольбаха. Приводом для цього була смерть його дружини, котра померла, як і пані Франкей, під час мого перебування в Женеві. Дідро, повідомляючи мені цю звістку, розповів і про глибоку скорботу її чоловіка. Його горе схвилювало моє серце. Мені самому було шкода цієї милої жінки, і я написав про це Гольбахові. Ця сумна подія змусила мене забути всю його провину, і, коли я повернувся з Женеви, а він – з подорожі по Франції, куди він поїхав, щоб розвіятись, разом з Ґріммом та іншими друзями, я пішов до нього і продовжував бувати у нього до свого від’їзду в Ермітаж. Коли в його гуртку дізналися, що пані д’Епіне, з якою він тоді ще не бачився, приготувала для мене житло, на мене градом посипалися сарказми, засновані на тому, що я буцімто потребую звеличення і міських розваг, тож не витримаю самотності навіть протягом двох тижнів. Знаючи у глибині душі, що тут було правдою, а що ні, я не заважав їм говорити що завгодно і робив по-своєму.

Пан Гольбах зробив мені послугу, [155]помістивши у богадільню старого Ле Вассера, якому було вже понад вісімдесят років. Його дружина, що мала його за тягар, наполегливо просила мене куди-небудь його прилаштувати. Його помістили у притулок, де старість і горе від розлуки з сім’єю майже відразу звели його в могилу. Його дружина і діти мало шкодували про нього, але Тереза, що ніжно любила його, ніколи не могла втішитися в цій утраті і мучилася думкою, що дозволила незадовго до його смерті відвезти батька до богадільні, де він скінчив свої дні на чужих руках.

Майже в той самий час я побачив у себе відвідувача, якого зовсім не чекав, хоч це був мій давній знайомий. Я говорю про свого друга Вантюра, що несподівано завітав до мене одного чудового ранку, коли я найменше думав про це. Як він змінився! Печать розпусти зруйнувала всю його колишню чарівливість, і я не міг почувати себе з ним вільно. Чи я сам почав дивитись на нього іншими очима, чи він опустився від розпусти, чи весь його колишній блиск пояснювався тільки молодістю, яка минула. Я зустрівся з ним майже байдуже, а розлучилися ми досить холодно. Але коли він пішов, думка про нашу колишню дружбу викликала в мені спогад про мої юні роки, так ніжно і так розумно присвячені ангельській тій жінці, що змінилася тепер не менше, ніж він. Мені згадалися дрібні епізоди того щасливого часу – романтичний день у Туні, так невинно і приємно проведений у товаристві двох чарівних дівчат; я згадав про те, як я поцілував руку однієї з них, що було єдиною виявленою мені ласкою, і, попри це, дівчина залишила в моєму серці такий сильний, хвилюючий і тривалий жаль; я згадав чудові захоплення юного серця, які я пережив тоді в усій їхній силі і які минули, здавалося, назавжди. Всі ці ніжні спогади змусили мене проливати сльози про мою минулу юність і про її захоплення, відтепер для мене недоступні. О, скільки сліз пролив би я над їхнім пізнім і фатальним поверненням, якби міг передбачити, яких страждань воно мені коштуватиме!