Жан-Жак Руссо - Сповідь

Мушу відзначити, що під час цієї подорожі я вперше відчув щось таке, що похитнуло мою довірливу вдачу, з якою я дожив до сорокадворічного віку і якій звірявся завжди беззавітно і без будь-яких неприємностей для себе. Ми їхали у простій кареті, на одних і тих самих конях, проїжджаючи щодня зовсім невеликі відстані. Я часто виходив і йшов пішки. Ледве ми проїхали півдороги, як Тереза почала виявляти найрішучіше небажання залишатися в кареті наодинці з Гофкуром, а коли я, незважаючи на її прохання, виходив, вона теж виходила зі мною і йшла пішки. Я довго сварив її за цю примху і навіть заборонив їй це робити взагалі, поки вона зрештою була змушена пояснити мені її причину. Я не міг отямитися з дива і думав, чи не марю я, коли довідався, що мій друг Гофкур, шістдесятирічний старий, подагрик, хвороблива людина, виснажена розпусним життям, прагнув з самого початку нашого від’їзду спокусити особу, вже не молоду і не красуню, яка належала його другові, і при цьому вдавався до найниціших, найганебніших засобів, аж до того, що пропонував їй гроші, намагався розворушити її чуттєвість читанням огидної книжки і показував непристойні малюнки, яких у ній було повно. Обурена Тереза викинула одного разу його мерзенну книжку за вікно. Я довідався, що першого дня, коли жорстока мігрень змусила мене лягти в ліжко без вечері, він використав весь час, поки був з нею наодинці, на чіпляння і витівки, більш гідні якого-небудь сатира чи козла, ніж порядної людини, якій я довірив свою подругу і самого себе.

Яка несподіванка! З яким небувалим болем стислося моє серце! До цього я вважав дружбу невіддільною від усіх ніжних і шляхетних почуттів, що складають її чарівність, – і ось, уперше в своєму житті, я змушений був пов’язати її з презирством і позбавити довіри і поваги людину, котру любив і котра, як мені здавалося, любить мене! Негідник приховував од мене свою підлість. Щоб не виказати Терезу, я змушений був не показувати свого презирства до нього і затаїти в глибині серця почуття, про які він не повинен був знати. Солодка і свята ілюзія дружби! Гофкур перший зняв твою завісу з моїх очей. Скільки жорстоких рук заважали їй відтоді знов опуститися!

У Ліоні я покинув Гофкура і далі попрямував через Савойю, не наважившись ще раз проїхати так близько від матусі і не побачитися з нею. Я побачив її… Але в якому стані, Боже мій! Як вона опустилася! Що залишилося у неї від колишньої доброчесності? Невже це була та сама пані де Варенс, колись така блискуча жінка, до якої направив мене кюре Понвер? Як краялося моє серце! Я не бачив для неї іншого виходу, як переселитися в інше місце. Палко, але марно я знову повторював їй те, про що просив у своїх листах до неї, вмовляючи її переїхати і мирно жити у мене, оскільки ми з Терезою були готові присвятити себе тому, щоб зробити її життя щасливим. Вона мене не послухала, кажучи, що зв’язана своєю пенсією, яку їй і далі акуратно виплачували, хоча сама вона давно вже нею не користувалась. Я дав їй трохи грошей, значно менше від того, що мав би дати і що дав би, якби був твердо переконаний, що вона скористається з них хоч одним су. Поки я жив у Женеві, вона їздила в Шабле і заїхала до мене у Ґранж-Каналь. Їй не вистачало грошей, щоб закінчити свою подорож. У мене не було при собі потрібної суми, і я надіслав їй гроші за годину з Терезою. Бідолашна матуся!

Варто сказати ще про одну рису її серця. З усіх прикрас у неї залишався тільки один маленький перстеник; вона зняла його зі свого пальця і хотіла надіти на палець Терези, але та негайно ж наділа його на колишнє місце і поцілувала цю шляхетну руку, оросивши її сльозами. Тоді для мене був якраз відповідний момент розквитатися зі своїм боргом. Треба було все кинути, поїхати за нею і не залишати до її останньої години, розділити її долю, хоч якою б вона була. Нічого цього я не зробив. Відвернутий іншою прихильністю, я відчував, що моє кохання до неї охололо, не маючи надії бути їй корисним. Я плакав за неї, але разом з нею не поїхав. Це найсильніше і найневідступніше з усіх докорів сумління, які я переживав у житті. Цим я заслужив ті жахливі покарання, що відтоді не припиняли сипатися на мене. Хай спокутують вони мою невдячність! Вона виявилася в моїх вчинках, але дуже підірвала моє серце, щоб можна було назвати його серцем невдячного.

Перед від’їздом з Парижа я накидав присвяту до свого «Міркування про нерівність». Я закінчив його в Шамбері і, щоб уникнути всяких причіпок, позначив його ім’ям цього міста, вирішивши, що краще не вказувати, що його написано у Франції чи в Женеві. Приїхавши до цього міста, я віддався республіканському захвату, який мене туди і привів. Захват мій ще більше посилився від виявленого мені прийому. Мене скрізь зустрічали так радісно і так ушанували, що я цілком віддався патріотичним почуттям, і, бачачи, що за законом я втратив права громадянства, [152]тому що відмовився від релігії своїх предків, я вирішив відкрито повернутися до протестантизму. Я подумав, що оскільки Євангелія однакова для всіх християн, а суть догматів розрізняється лише спробами пояснити те, чого не можна зрозуміти, то в кожній країні тільки верховній владі належить установлювати спосіб богослужіння і ці незбагненні догмати, а громадяни зобов’язані прийняти їх і дотримувати того способу богослужіння, який приписують закони.