Жан-Жак Руссо - Сповідь

Щодо мене, то я так занудьгував уже на прем’єрі, що не міг досидіти до кінця і, втікши з вистави, зайшов до кафе Прокопа, де зустрів Буассі та декого інших, які, очевидно, занудьгували так само, як і я. Там я привселюдно признався у своєму гріхові, визнавши себе смиренно чи гордо автором п’єси і висловивши про неї вголос те, що думали інші. Це публічне визнання з боку автора того, що його п’єса погана і провальна, викликало велике захоплення, а мені нічого не коштувало. Я навіть знайшов утіху своєму самолюбству в тому, що мужньо зробив це визнання, і гадаю, що в цьому випадку гідно було зробити його, ніж промовчати з дурного сорому. Але, хоч на сцені п’єса і провалилась, читати її було не так нудно, і я опублікував її, а в передмові, що належить до вдалих моїх творів, уперше виклав свої принципи з більшою відвертістю, ніж робив це раніше.

Незабаром я дістав змогу розвинути їх цілком у поважнішій праці. Якщо я не помиляюся, саме того, 1753 року, Діжонська академія оголосила конкурс на тему «Походження нерівності серед людей». Приголомшений важливістю питання, я був здивований, що академія наважилася запропонувати його, та оскільки у неї знайшлося досить сміливості для цього, я теж набрався сміливості і взявся до роботи.

Щоб спокійно обдумати цю велику тему, я на тиждень поїхав до Сен-Жермена разом з Терезою, а також з нашою хазяйкою, дуже доброю жінкою, та з однією її подругою. Я вважаю цю поїздку однією з найприємніших у своєму житті. Стояла чудова погода, наші милі супутниці взяли на себе всі турботи і клопоти. Тереза розважалася з ними, а я, ні про що не турбуючись, без будь-яких церемоній приходив до них у години наших веселих трапез. Решту дня я блукав лісом, шукав і знаходив там образи первісних часів, історію яких сміливо прагнув намалювати, викривав дрібну людську брехню, осмілювався оголювати їхню вдачу, слідкував за розвитком часів і подій, що спотворювали їх, і, порівнюючи людину, створену людьми, з людиною, створеною природою, показував людям, що досягнута ними уявна досконалість – джерело їхніх нещасть. Моя душа, захоплена цими величними міркуваннями, підносилася до Божества; і, споглядаючи звідти собі подібних, які в сліпому невіданні йшли шляхом своїх забобонів, помилок, нещасть і пороків, я кричав їм слабким голосом, що його вони не могли почути: «Божевільні, ви повсякчас скаржитеся на природу; тож знайте, що всі ваші біди виходять від вас самих!».

З цих міркувань народилося «Міркування про нерівність» – праця, що сподобалася Дідро більше, ніж інші мої твори, і викликала з його боку найбільш корисні для мене поради. [151]Проте у всій Європі знайшлося дуже мало читачів, здатних зрозуміти її, а серед них нікого, хто захотів би про неї говорити. Я написав її на конкурс, а потім і надіслав, заздалегідь упевнений, що премії вона не отримає, бо не для такого роду творів засновуються академічні премії.

Ця поїздка і це заняття цілюще подіяли на мій настрій і на моє здоров’я. Страждаючи затриманням сечі, я останніми роками цілковито довірив себе лікарям, які не полегшили моєї недуги, але виснажили сили і зруйнували мій організм. Повернувшись із Сен-Жермена, я зміцнів і відчув себе набагато краще. Я взяв це до уваги і, вирішивши видужати або померти без лікарів і ліків, розпрощався з ними назавжди і почав жити день за днем, сидячи сумирно, коли не міг ходити, і вирушаючи на прогулянки відразу, як тільки до мене поверталися сили. Паризьке життя серед людей з претензіями дуже мало відповідало моєму смаку; інтриги письменників, їхні ганебні чвари, їхня недостатня сумлінність у книгах, їхній самовпевнений тон у товаристві були мені такі ненависні, такі осоружні, я зустрічав так мало м’якості, сердечної відвертості і щирості навіть у спілкуванні з моїми друзями, що все це метушливе життя мені набридло, і я почав палко пориватися в село. Але, розуміючи, що моє ремесло не дозволить мені там оселитися, я намагався проводити за містом хоча б усі свої вільні години. Протягом кількох місяців я щодня після обіду ходив гуляти до Булонського лісу, обмірковуючи теми своїх творів, і повертався додому лише під ніч.

Гофкур, з яким я був тоді дуже дружний, змушений був поїхати до Женеви у службових справах і запропонував узяти мене з собою, на що я погодився. Я почував себе не так добре, щоб обійтися без догляду моєї доморядниці, тож було вирішено, що вона поїде зі мною, а її мати залишиться наглядати за будинком. І ось, наготувавши все необхідне, ми виїхали утрьох 1 червня 1754 року.