Жан-Жак Руссо - Сповідь

Незадовго до постановки «Сільського чаклуна» до Парижа привезли італійські опери-буф, [148]які грали в оперному театрі, не передбачаючи, яке враження вони там зроблять. Хоча вони були огидні, й оркестр, тоді зовсім неосвічений, довільно спотворював виконувані п’єси, вони завдали французькій опері такої шкоди, від якої та вже ніколи не змогла одужати. Порівняння цих двох видів музики, що виконувалася протягом одного дня в одному й тому самому театрі, відкрило французам вуха, і вони не хотіли більше терпіти свою протяжну музику, послухавши жваву і яскраву італійську. Як тільки буфони кінчали, усі розходились. Довелося змінити порядок вистав і поставити буфонів у кінці. Давали «Егле», «Пігмаліона», «Сільфа», ніщо не витримувало. Тільки «Сільський чаклун» витримав випробування і мав успіх навіть після «Служниці-пані». [149]Коли я писав свою інтермедію, я тільки й думав, що про опери-буф, саме вони були мені за взірець, але я зовсім не передбачав, що їх коли-небудь слухатимуть одночасно з моїм твором. Коли б я був плагіатором, скільки крадіжок розкрилося б, і як би тоді постаралися вивести мене на чисту воду! Але ні, даремно б шукали, у моїй музиці не знайшлося жодних запозичень, а всі мої мелодії при порівнянні з уявними оригіналами виявилися такими ж новими, як і характер музики, яку я створив. Якби подібному випробуванню піддали Мондонвіля чи Рамо, від них би нічого не залишилося.

Комічна опера завоювала італійській музиці палких прихильників. Весь Париж поділився на два табори, які сперечалися завзятіше, ніж якби мова йшла про яке-небудь державне чи релігійне питання. Одна партія, могутніша і численніша, що складалася з вельмож, багачів і жінок, підтримувала французьку музику, а друга, палкіша, гордовитіша і натхненніша, складалася із справжніх поціновувачів, людей обдарованих і талановитих. Маленька купка їх збиралася в Опері, під ложею королеви. Інша партія заповнювала весь партер і решту частини зали, але головне її ядро було під ложею короля. Ось звідки з’явилися назви знаменитих партій того часу: «кут короля» і «кут королеви». Розпалившись, суперечка викликала появу брошур. Кут короля захотів пожартувати – його було висміяно в «Маленькому пророці»; захотів удатися до міркувань – і був розчавлений «Міркуванням про французьку музику». Ці дві маленькі статті, перша з яких належала Ґрімму, а друга – мені, єдині, що пережили цю суперечку, всі інші давно забуті.

Але «Маленький пророк», якого, всупереч моєму бажанню, довго і вперто приписували мені, був сприйнятий як жарт і не завдав ані найменших прикрощів його авторові, тоді як «Міркування про французьку музику» було сприйняте серйозно і підняло проти мене всю націю, яка визнала себе ображеною за свою музику. Опис неймовірної дії цієї брошури був би гідний пера Тацита. То був час великого розбрату між парламентом і духівництвом. Парламент було розігнано, збудження досягло вищої точки, все загрожувало близьким повстанням. Та тільки-но вийшла брошура, як усі інші суперечки негайно ж були забуті, всі вже думали тільки про небезпеку, що нависла над французькою музикою, і всі озброїлися проти одного мене. Обурення було таке велике, що нація так ніколи і не змогла мені цього забути. При дворі вагалися лише у виборі між Бастилією і засланням для мене. Коли прочитають, що ця брошура запобігла революції в державі, мені не повірять. Але це правда, і весь Париж може це все ще засвідчити, оскільки з часу цієї дивної історії не минуло й п’ятнадцяти років.

Якщо ніхто й не замірився на мою свободу, то в усякому разі багато хто не утримався від образ на мою адресу, навіть моє життя було в небезпеці. Оркестр Опери уклав велику змову, щоб убити мене на виході з театру. Мені сказали про це, я почав тільки ще старанніше відвідувати Оперу і лише багато пізніше дізнався, що пан Ансле, офіцер мушкетерів, прихильний до мене, став на заваді виконанню змови, наказавши, без мого відома, охороняти мене щоразу, коли я повертався з вистави. Оперний театр недавно перейшов під міське управління. Міський голова щонайперше позбавив мене права безкоштовного відвідування Опери, причому це було зроблено у найбезчесніший спосіб: мені публічно заборонили прохід у театр, і я змушений був узяти собі квиток до амфітеатру, щоб не лишитися того дня ні з чим. Несправедливість була тим більше волаючою, що єдиною платою, яку я призначив за свою п’єсу, поступаючись нею Опері, було постійне право на безкоштовний вхід, бо, хоча таким було право всіх авторів, а мені таке право належало на подвійній підставі, я навмисне наполіг на ньому у присутності пана Дюкло. Правда, через касира Опери мені прислали п’ятдесят луїдорів гонорару, яких я не просив, але, крім того, що ці п’ятдесят луїдорів зовсім не складали всієї суми, що належала мені за правилами, ця плата не мала нічого спільного з правом безкоштовного входу, яке зовсім від неї не залежало. У цьому вчинку було стільки несправедливості і грубості, що публіка, у той час найбільш вороже настроєна проти мене, одностайно обурилась, і той, хто ще напередодні ображав мене, наступного дня голосніше за всіх кричав у залі, що соромно таким чином позбавляти права вільного входу автора, який це право не тільки цілком заслужив, а й міг би навіть вимагати його подвійно. Так справдилося італійське прислів’я: «Ognun ama la giustizia in casa d’altrui». [150]