Жан-Жак Руссо - Сповідь

Тією частиною, якою я особливо дорожив і де я найбільше віддалився від уторованого шляху, були речитативи. Мої речитативи були написані в зовсім новому ритмі й узгоджувалися з розміром слів. Розпорядники не посміли допустити такого жахливого нововведення, боячись, як би воно не образило ослячих вух натовпу. Я погодився на те, щоб Франкей і Желіот написали інші речитативи, але сам не хотів у це втручатися.

Коли все було готово і призначений день вистави, мені запропонували з’їздити у Фонтенбло подивитися хоч останню репетицію. Я поїхав туди у придворній кареті разом з мадемуазель Фель, Ґріммом та абатом Рейналем. Репетиція пройшла краще, ніж я чекав. Оркестр, що складався з музикантів оперного театру і придворних музикантів, був численний. Желіот співав партію Колена; мадемуазель Фель грала Колетту, а Кювільє – Чаклуна. Хор був з оперного театру. Я майже не говорив, усім верховодив Желіот; я не хотів утручатися в його роботу і, хоча й удавав із себе давнього римлянина, бентежився серед усіх цих людей, як школяр.

Наступного ранку, в день вистави, я пішов поснідати до кафе «Ґран-Коммен». Там було багато народу. Говорили про вчорашню репетицію і про те, як важко було на неї потрапити. Один офіцер заявив, що він потрапив туди без жодних труднощів, і почав детально розповідати про все, що там відбувалося, описав і автора, сказав, що він робив і говорив. Але що мене найбільше вразило в цій довгій розповіді, вимовленій з такою ж певністю, як і простотою, так це те, що в ній не було жодного слова правди. Мені було цілком ясно, що той, хто говорить з таким знанням справи про цю репетицію, зовсім не був на ній, якщо він мав перед очима і не впізнавав того самого автора, якого, за власними словами, так добре бачив. Сцена ця справила на мене найдивніше враження. Цей чоловік був середніх літ, ні в його манерах, ані в тоні розмови не було нічого фатівського і зарозумілого; судячи з обличчя, його можна було прийняти за людину порядну, а орден Святого Людовіка свідчив, що він заслужений офіцер. Я мимоволі зацікавився ним, незважаючи на його нахабство. Поки він розповідав свою історію, я червонів, опускав очі, сидів як на голках. Кілька разів я починав міркувати, чи не міг він якимсь чином помилятися і говорити добросовісно. Нарешті, боячись, як би хтось не впізнав мене і не спіймав його на брехні, я похапцем і мовчки допив свій шоколад; проходячи повз нього, я низько нахилив голову і квапливо вийшов, поки присутні й далі обговорювали його розповідь. На вулиці я помітив, що я весь спітнів. Не маю сумніву, що, якби в кафе хтось упізнав і назвав мене, то я був би збентежений і присоромлений, як винуватий, – такою неприємною була мені думка про те, як страждав би цей бідолаха, коли б його брехню було викрито.

Ось і настала одна з тих критичних хвилин мого життя, про яку мені важко просто розповідати, оскільки майже неможливо уникнути в розповіді відтінку похвали чи несхвалення. Спробую все-таки передати, як я поводився і якими мотивами керувався, не додаючи до цього ні виправдання, ні осуду.

Того дня я був у своєму звичайному недбалому вбранні з довгою бородою і в погано причесаній перуці. Вважаючи таке недотримання благопристойності сміливим вчинком, я увійшов у такому вигляді до тієї самої зали, куди незабаром мали прибути король, королева, королівська родина і весь двір. Пан де Кюрі провів мене у свою ложу, де я і сів. Це була велика ложа на авансцені напроти маленької ложі, розташованої трохи вище, де розмістився король із пані де Помпадур. Я був єдиний чоловік серед жінок, що сиділи в передньому ряду, і не сумнівався, що мене для того й всадовили на це місце, аби я був перед очима в усіх. Коли запалили світло, і я побачив себе в такому костюмі серед надзвичайно вирядженої публіки, мені стало ніяково. Я запитав себе: чи на своєму я місці, чи пристойно мені бути тут? І після кількох тривожних хвилин відповів собі: «Так». Але моя безстрашність ішла, можливо, радше від неможливості відступити, ніж від переконливості доводів. Я мовив собі: «Я на своєму місці, бо дивлюся постановку власної п’єси, мене запросили, і я для того й написав її, і, врешті-решт, ніхто не має більших прав, ніж я сам, втішатися плодом моєї праці і мого таланту. Я одягнувся як завжди – ні краще, ні гірше; і якщо я знову почну хоч у чому-небудь підкорятися думці публіки, мені незабаром доведеться підкорятися їй у всьому. Щоб завжди бути самим собою, я ніде не повинен червоніти за те, що одягнений у відповідності з моїм становищем, яке я вибрав. Мій зовнішній вигляд простий і недбалий, але чистий і охайний. Так само й борода сама по собі не являє нічого неохайного, тому що дана нам природою і залежно від часу і моди іноді вважається прикрасою. Мене можуть вважати смішним і нахабним? Ну то й що? Я повинен уміти зносити насмішки і осуд, аби тільки вони не були заслуженими».