Жан-Жак Руссо - Сповідь

Мій «Сільський чаклун» [139]остаточно зробив мене модним у світі, і незабаром в усьому Парижі не було людини популярнішої за мене. Історія цієї п’єси, що склала епоху, пов’язана з тодішнім колом моїх знайомств. Я повинен детальніше розповісти про них, щоб моя подальша розповідь була зрозумілішою.

У мене було чимало знайомих, але тільки двоє обрані друзі – Дідро і Ґрімм. Моїй натурі властиве бажання об’єднувати всіх, хто мені дорогий, і я так любив їх обох, що й вони незабаром полюбили одне одного. Я їх зблизив, вони зійшлися і стали ближчими друзями між собою, ніж зі мною. У Дідро було безліч знайомих, але Ґрімму, чужоземцеві й новачкові, треба було їх придбати. Я постарався допомогти йому в цьому. Познайомив його з Дідро, познайомив з Гофкуром. Я повів його до пані де Шенонсо, до пані д’Епіне, до барона Гольбаха, [140]з яким сам зійшовся майже проти свого бажання. Всі мої друзі стали його друзями, і це було цілком зрозуміло, але ніхто з його друзів так ніколи і не став моїм другом, що було вже менш зрозуміло. Коли він жив у графа де Фрієза, то часто запрошував нас обідати до себе; але я ніколи не бачив ніякого вияву дружби чи прихильності ні з боку графа де Фрієза, ні з боку графа де Шомберґа, його родича і дуже великого друга Ґрімма, ні з боку кого-небудь з тих чоловіків і жінок, з якими Ґрімм познайомився через них. Виняток становить тільки абат Рейналь, [141]котрий, хоча й був його другом, виявив себе і моїм другом і навіть принагідно з великодушністю, що рідко тепер трапляється, пропонував мені грошей. Але з абатом Рейналем я познайомився значно раніше самого Ґрімма і завжди залишався прихильний до нього після одного його вчинку, не дуже значного, але повного такої делікатності і шляхетності, що я не міг забути цього.

Цей абат Рейналь – людина, безперечно, здатна до палкої дружби. Майже в той самий час, про який я говорю, він довів це стосовно Ґрімма, з яким був дуже близький. Ґрімм деякий час був у приязних стосунках з мадемуазель Фель, але раптом він шалено в неї закохався і надумався відбити її в Каюзака. Красуня, хвалячись своєю постійністю, випровадила нового претендента. Ґрімм поставився до цього трагічно і вирішив померти. Він раптово захворів на дуже дивну, нечувану хворобу. Він провадив дні і ночі в безперервній летаргії; очі його були розплющені, пульс бився правильно, але він не їв, не рухався, не говорив, іноді він, здавалося, чув, що йому говорять, але нічого не відповідав ні словами, ні знаками; втім, він не виявляв ні хвилювання, ні болю, ні лихоманки і лежав як мертвий. Абат Рейналь і я по черзі сиділи біля його ліжка. Абат, людина міцніша і здоровіша, ніж я, просиджував коло нього ночі, а я – дні, причому ми ніколи не пропускали свого чергування, і жоден з нас не йшов, поки не з’явиться інший. Граф де Фрієз стривожився і привів до нього Сенака, який, ретельно оглянувши його, сказав, що це минеться, і нічого не приписав. Страх за мого друга змусив мене уважно стежити за поведінкою лікаря, і я помітив, що, виходячи, він посміхався. Тим часом хворий пролежав кілька днів нерухомо, не проковтнувши ані ложки бульйону і не з’ївши нічого, крім зацукрованих вишень, які я коли-не-коли клав йому на язик і які він охоче проковтував. Одного чудового ранку він устав, одягнувся і повернувся до свого звичного способу життя. Він ніколи не говорив ні мені, ні абату Рейналю, ні будь-кому іншому, скільки я знаю, ні про цю дивну летаргію, ні про те піклування, яким ми оточували його під час хвороби.

Ця історія дуже скоро стала відома. Справді, вийшов би чудовий анекдот, якби людина померла з розпуки через жорстокість оперної співачки. Така піднесена пристрасть зробила Ґрімма модним; незабаром він уславився, як втілення кохання, дружби і відданості. Завдяки такій репутації ним почали цікавитися у вищому світі і скрізь запрошувати; це віддалило його від мене, оскільки він водився зі мною тільки тому, що не було кращого. Я бачив, що він готовий остаточно вислизнути від мене. Я був дуже засмучений цим, бо всі його палкі почуття, якими він вихвалявся, я справді переживав щодо нього самого, не роблячи з цього приводу ніякого галасу. Я був дуже радий його успіху в світі, але мені не хотілося, щоб через це він забував свого давнього друга. Якось я сказав йому: «Ґрімме, ви забуваєте мене, але я прощаю вам це. Коли пройде перше сп’яніння блискучими успіхами, і ви відчуєте всю їхню порожнечу, я сподіваюся, що ви повернетеся до мене – і ви знайдете мене таким, яким я був раніше, а тепер можете не соромитися, я даю вам цілковиту свободу і чекаю вас». Він відповів мені, що я маю рацію, повівся відповідно до цього і скористався своєю свободою так широко, що я більше не бачив його інакше, як у наших спільних знайомих.