Жан-Жак Руссо - Сповідь

Якби мені так само вдалося скинути з себе ярмо дружби, як ярмо громадської думки, я здійснив би до кінця свій намір – мабуть, найбільший чи принаймні найкорисніший для доброчесності, який тільки будь-коли замислювала людина. Але тоді як я зневажав безглузді думки вульгарної черні, так званих великих і мудрих людей, я дозволив удаваним друзям поневолювати себе і керувати мною, як дитиною. А вони, заздрячи тому, що я сам прокладаю собі шлях, під виглядом турбот про моє щастя насправді прагнули зробити мене посміховиськом і перш за все старалися принизити мене, а потім остаточно зганьбити. Вони заздрили не так моїй літературній популярності, скільки перетворенню мого особистого життя, що належало до цієї епохи. Вони, можливо, пробачили б мені мою блискучу письменницьку славу, але не могли пробачити, що своєю поведінкою я подаю приклад, який, мабуть, дратував їх. Я був народжений для дружби, і моя поступлива й покірлива вдача легко підтримувала її. Поки я був невідомий публіці, мене любили всі, хто мене знав, і в мене не було жодного ворога; але як тільки я здобув ім’я, я втратив друзів. Це було для мене дуже великим нещастям; ще більшим нещастям було те, що я був оточений людьми, які називали себе моїми друзями і використовували відповідні права тільки для того, щоб привести мене до загибелі. Продовження цих спогадів викриє цю мерзотну змову; тут я відзначаю тільки його зачатки: незабаром читач побачить, як зав’яжеться перший вузол.

Я хотів жити незалежно, але треба було на щось жити. Для цього я придумав дуже простий спосіб, вирішивши переписувати ноти за посторінкову платню. Якби яке-небудь інше, солідніше заняття могло привести до тієї ж мети, я взявся б за нього. Але позаяк ця справа мені подобалась і вона єдина, не роблячи залежним ні від кого, могла давати мені насущний хліб, я вхопився за неї. Вважаючи, що мені більше немає потреби турбуватися про майбутнє, я змусив своє марнославство замовкнути і з касира багатого фінансиста перетворився на переписувача нот.

Успіх мого першого «Міркування» дозволив мені здійснити свій задум. Коли йому присудили премію, Дідро взявся його надрукувати. Поки я хворий лежав у ліжку, він надіслав мені записку, повідомивши про вихід видання друком і про враження, яке воно справило. «Його підносять до небес, – писав він. – Це небувалий і безприкладний успіх!» Така прихильність публіки до невідомого автора, який зовсім не добивався в неї успіху, дала мені першу справжню впевненість у своєму таланті, в якому я, попри внутрішнє відчуття, доти завжди сумнівався. Я зрозумів також, що це може бути корисним для здійснення моїх планів, оскільки переписувач, скільки-небудь відомий у літературному світі, не залишиться, очевидно, без роботи.

Як тільки я остаточно ухвалив своє рішення й утвердився в ньому, я письмово повідомив про це пана де Франкея, подякував йому і пані Дюпен за всю їхню доброту й попросив їх не забувати про мене як про переписувача. Франкей, нічого не второпавши з мого листа і гадаючи, що я все ще в лихоманці, прийшов навідати мене, але йму довелося переконатися в серйозності й непохитності мого рішення. Тоді він розповів пані Дюпен і всім іншим, що я збожеволів. Я дозволив йому говорити, що він хоче, і продовжував іти своїм шляхом. Я почав свою реформу з одягу, відмовившись від золотого шитва та білих панчіх, придбав собі круглу перуку, зняв шпагу і продав свого кишенькового годинника, кажучи собі з невимовною радістю: «Хвала Небу, мені більше не знадобиться знати, котра година!» Пан де Франкей мав чемність досить довго чекати мого одужання, перш ніж передав свою касу іншій людині. Нарешті, бачачи, що моє рішення непохитне, він передав її панові Алібару, колишньому гувернеру молодого Шенонсо, відомому в ботаніці своєю «Паризькою флорою».

Хоч яка сувора була моя реформа проти розкоші, я спочатку не поширив її на білизну, якої у мене було багато, і до того ж найкращої якості. Вона залишилась у мене ще з Венеції, і я нею дуже дорожив. Турбуючись на початку тільки про охайність, я поступово перетворив білизну на предмет розкоші, що обходився мені недешево. Але хтось зробив мені добру послугу, позбавивши мене цієї залежності. Напередодні Різдва, у той час як мої доморядниці були на вечірні, а я – на концерті духовної музики, двері нашого горища, де сохла після прання вся наша білизна, хтось виламав. Украли все – і серед іншого – сорок дві мої сорочки з тонкого полотна, що становили основу мого білизняного гардероба. Сусіди описали нам людину, яка того вечора виходила з нашого будинку з вузлами, і ми з Терезою запідозрили в крадіжці її брата, що мав славу поганого хлопця. Мати гаряче відкинула цю підозру, але стільки прикмет підтверджувало її, що ми від неї не відмовились. Я не зважився на ретельні розшуки з боязні знайти більше, ніж хотів би. Терезин брат більше не з’являвся у мене і зрештою зовсім зник. Я дуже шкодував про те, що Терезі і мені судилося належати до такої різношерстої родини, і переконував її наполегливіше, ніж коли-небудь, скинути з себе це небезпечне ярмо. Ця пригода вилікувала мене від пристрасті до тонкої білизни, і з того часу я ношу лише звичайнісіньку, що більше підходить до решти мого одягу.