Жан-Жак Руссо - Сповідь

Отже, моя третя дитина була поміщена до виховного будинку, як і перші двоє; так само вчинив я і з двома наступними, бо всього у мене п’ятеро дітей. Цей вихід здавався мені таким гарним, розумним і законним, що коли я і не хвалився ним відкрито, то тільки з поваги до їхньої матері, але я розповів про це всім, хто знав про наш зв’язок. Я розповів Дідро, Ґрімму, згодом і пані д’Епіне, а ще пізніше – пані де Люксембурґ, причому розповів цілком добровільно, щиро, без будь-якої потреби і маючи змогу легко приховати цей факт, оскільки ля Гуен була порядною жінкою, зовсім не язикатою, і я міг цілком на неї покластися. Єдиний з моїх друзів, кому я до деякої міри зобов’язаний був звіритися, був доктор Тьєррі, котрий лікував мою бідолашну Тітоньку після одних, дуже важких, пологів. Одне слово, я не робив ніякої таємниці у своїх вчинках не тільки тому, що ніколи не вмів нічого приховувати від друзів, а й тому, що справді не бачив у цьому нічого поганого. Зваживши все, я вибрав для своїх дітей найкращу долю або ту, яку вважав такою. Я хотів би і тепер хочу, щоб мене самого вигодували і виховали, як їх.

Тоді як я розповідав друзям про свої справи, пані Ле Вассер, зі свого боку, робила те саме, але не зовсім безкорисливо. Я познайомив її і Терезу з пані Дюпен, яка з прихильності до мене була до них дуже ласкава. Мати відкрила їй таємницю своєї дочки. Добра і великодушна пані Дюпен, якій пані Ле Вассер не розповіла, що я, незважаючи на скромність своїх коштів, був уважний до їхніх потреб, зі свого боку щедро допомагала їм. Я про це й не підозрював, бо Тереза за наказом матері приховувала це від мене, поки я жив у Парижі, і призналася мені в цьому тільки в Ермітажі, коли ми щиро розговорилися. Я не знав, що пані Дюпен, яка жодного разу й знаку про те не подала, була так добре обізнана про мої сімейні справи, і все ще не знаю, чи були вони відомі її невістці, пані де Шенонсо; але її невістка, пані де Франкей, знала все і не могла про це нічого не сказати. Вона заговорила зі мною про це через рік, коли я вже залишив їхній будинок. Це спонукало мене написати їй листа, який можна знайти у зібранні листів; у ньому я виклав ті причини, про які міг говорити, не компрометуючи пані Ле Вассер та її родину, оскільки найбільш вагомі мотиви залежали від них, і я умовчав про них.

Я певен у скромності пані Дюпен і в дружбі пані де Шенонсо, а також у дружбі пані де Франкей, яка, втім, померла задовго до того, як моя таємниця дістала розголос. Розголосити її могли тільки ті люди, яким я довірив її сам; і насправді це трапилося тільки після мого розриву з ними. Самого цього факту досить для їхнього осуду. Я не бажаю виправдовувати себе і доводити, що не заслуговую осуду; але я волів би, щоб мене краще засуджували за мій вчинок, ніж за таку злість, яку виявили вони. Моя провина велика, але я помилявся: я нехтував своїми обов’язками, але не бажав нікому лиха. Що ж стосується батьківських почуттів, то вони й не могли виявитися в мені з достатньою силою щодо моїх дітей, яких я ніколи не бачив. Але зрадити дружню довіру, порушити найсвященнішу з усіх домовленостей, розголосити довірені таємниці, зганьбити обдуреного друга, який, розлучаючись із нами, поважає вас і далі, – це вже не помилки, а душевна ницість і підлість.

Я обіцяв написати сповідь, а не самовиправдання, тому обмежуся сказаним. Мені належить бути правдивим, а читачу – справедливим. Ні про що більше я й не прошу.

Після одруження пана де Шенонсо будинок його матері став для мене ще приємнішим завдяки достоїнствам і розуму його дружини, молодої і дуже милої жінки, яка, очевидно, виділила мене серед писарів пана Дюпена. Вона була єдиною дочкою віконтеси де Рошешуар, яка була у великій дружбі з графом де Фрієзом, а через нього – і з Ґріммом, котрий служив у нього. Проте не вона, а я ввів його в дім її дочки, та оскільки вдачею вони не підходили одне одному, то це знайомство не повело до зближення. Ґрімм, який у той час шукав солідних зв’язків, віддав перевагу матері, світській жінці, над дочкою, яка бажала мати друзів вірних і собі до вподоби, не втручалася ні в які інтриги і не шукала підтримки в сильних світу. Пані Дюпен, побачивши, що пані де Шенонсо зовсім не така слухняна, як вона чекала, зробила її дім дуже сумним; але пані де Шенонсо, усвідомлюючи свої достоїнства і, мабуть, пишаючись своїм походженням, визнала за краще відмовитися від світських утіх і залишатися майже самотньою в своїх кімнатах, ніж підпасти під ярмо, для якого вона не була створена. Це своєрідне вигнання посилило мою прихильність до неї завдяки тій природній схильності, яка вабить мене до нещасних. Я виявив у неї розум метафізичний і допитливий, хоча часом схильний до софістики. Її розмови, зовсім не схожі на розмови молодої жінки, що вийшла з монастирського пансіону, були для мене дуже привабливі.