Жан-Жак Руссо - Сповідь

Покінчивши таким чином зі своєю реформою, я думав тільки про те, як зробити її міцною і тривалою, прагнучи вирвати зі свого серця все, що дорожило ще людською думкою і що могло б відвернути мене, через острах осуду, від усього, що було само по собі добрим і розсудливим. Завдяки галасу, викликаному моєю статтею, моє рішення змінити життя також зчинило галас і привернуло до мене замовників, тож я почав займатися своїм ремеслом досить успішно. Але деякі причини перешкодили мені досягти успіху, якого я міг би добитися за інших обставин. Перш за все – моє погане здоров’я. Недавній напад хвороби не минув безслідно, і я вже ніколи не почував себе таким здоровим, як раніше. Думаю, що лікарі, яким я довірив себе, заподіяли мені не менше шкоди, ніж сама хвороба. У мене перебували по черзі Моран, Даран, Гельвеціус, Малуен, Тьєррі; всі вони люди дуже вчені, всі мої друзі, кожен лікував мене по-своєму, але ніхто не міг зарадити мені, і всі вони дуже виснажили мої сили. Що більше я слухав їх, то більше жовтів, худнув і слабшав. Вони залякували мене, визначаючи мій стан за дією своїх ліків, і уява малювала мені цілу низку страждань: уремію, пісок, камені і, зрештою, смерть. Усе, що давало іншим полегкість – відвари, ванни, кровопускання, – усе це лише посилювало мої страждання. Помітивши, що тільки зонди Дарана дещо полегшують мій стан, я вирішив, що не зможу без них жити, і з великими витратами придбав собі величезний запас цих зондів, щоб їх мені вистачило на все життя, навіть якщо я залишуся без Дарана. Я користувався ними дуже часто протягом восьми чи десяти років, а коли додати до цього весь ще не витрачений запас, то вийде, що я витратив на них не менше п’ятдесяти луїдорів. Зрозуміло, що таке дороге, болісне і важке лікування не давало мені працювати безперервно. Адже вмираючий не особливо турбується про хліб насущний!

Літературні заняття також відволікали мене і завдавали не меншого збитку моїй щоденній праці. Ледве моє «Міркування» вийшло друком, як з усіх боків на мене накинулися захисники словесності. Обурений тим, що стільки нікчемних добродіїв, котрі навіть не розуміли суті питання, бажають говорити про нього як знавці, я взявся за перо і так обійшовся з деякими з них, що вони прикусили язики. Першим мені попав під руку якийсь Ґотьє з Нансі, і я суворо провчив його в листі до Ґрімма. Другим виявився сам король Станіслав, [138]який не погордував стати зі мною на прю. Така честь змусила мене, відповідаючи йому, змінити тон на більш серйозний, але не менш рішучий. Не відмовляючи авторові в повазі, я спростував усі його доводи. Я знав, що якийсь єзуїт, отець Мену, доклав рук до його статті. Довірившись своєму чуттю, я відділив написане королем від вставок, зроблених ченцем, і, без церемоній накинувшись на всі єзуїтові фрази, попутно вказав на один анахронізм, який міг виходити тільки від його преподобія.

Не знаю, чому ця стаття викликала менше галасу, ніж інші мої твори, але вона залишається досі твором, унікальним у своєму роді. Я вхопився в ній за можливість показати публіці, як приватна особа може виступити на захист істини навіть проти володаря. Важко було б відповісти йому з більшим почуттям власної гідності і одночасно з більшою повагою, ніж це зробив я. На щастя, я мав діло із супротивником, якого я від усього серця шанував і міг без будь-яких лестощів засвідчити йому свою повагу, що я і зробив з великим успіхом і не втрачаючи своєї гідності. Мої друзі злякалися за мене і вирішили, що мене от-от запроторять до Бастилії. Та я жодної хвилини не боявся цього, і, як виявилося, був правий. Цей добрий володар, прочитавши мою відповідь, сказав: «Я дістав своє, більше не сунуся». Відтоді я не раз отримував од нього різні знаки поваги і прихильності, про деяких з них я ще матиму нагоду згадати, а моя стаття спокійно обійшла всю Францію і Європу, ні в кого не викликавши осуду.

Трохи згодом проти мене виступив інший супротивник, якого я зовсім не сподівався, – той самий пан Борд з Ліона, який десять років тому виявив до мене велику дружню прихильність і зробив мені кілька послуг. Я не забув його, але був до нього неуважний через власні лінощі і не надсилав йому своїх творів, бо мені не випадало зручної нагоди передати їх. Отже, я був винен перед ним; і ось він виступив проти мене, але стримано; я відповів тим самим. Він заперечив уже рішучішим тоном. Це змусило мене дати таку відповідь, що він замовк, але з того часу він зробився моїм найзапеклішим ворогом. Він скористався періодом моїх лих, щоб звести на мене жахливі наклепи, і навіть їздив у Лондон виключно з метою нашкодити мені там.