Жан-Жак Руссо - Сповідь

Вся ця полеміка дуже обтяжувала мене, відбираючи багато часу від переписування нот, мало сприяючи торжеству істини і не даючи користі моєму гаманцю. Піссо, мій тодішній видавець, завжди платив мені дуже мало за мої брошури, а часто й зовсім нічого не платив. Наприклад, за своє перше «Міркування» я не отримав ні льярда, Дідро віддав його надрукувати безоплатно. А ту дещицю, яку Піссо мені платив, доводилося довго чекати і витягати з нього по сантиму. Тим часом робота з листування зовсім зупинилася. Я займався двома ремеслами одночасно, а отже, робив погано і те й те.

Вони були несумісні ще й тому, що кожне вимагало від мене абсолютно протилежного способу життя. Успіх моїх перших творів зробив мене модним письменником. Я викликав цікавість: усім хотілося подивитися на дивака, який не шукає ні з ким знайомства і турбується тільки про те, щоб жити вільно і щасливо на свій лад, – цього було досить, щоб у нього нічого не вийшло. У моїй кімнаті завжди штовхалися люди, що приходили під різними приводами і відбирали у мене час. Жінки вдавалися до різних хитрощів, щоб заманити мене на обід. Чим різкіше обходився я з людьми, тим вони ставали настирливішими. Я не міг відмовляти всім. Наживаючи собі тисячі ворогів своїми відмовами, я раз у раз виявлявся рабом власної поблажливості, і, як я не старався, у мене ніколи не було за весь день вільної години.

Тоді я зрозумів, що не завжди так легко, як це здається, бути бідним і незалежним. Я хотів жити своїм ремеслом, а суспільство цього не хотіло. Люди вигадували тисячу різних способів, щоб винагородити мене за втрачений з їхньої вини час. От-от довелося б показувати мене, як Полішинеля, беручи плату з відвідувачів. Не можу собі уявити залежності принизливішої і жорстокішої, ніж ця. Я не бачив іншого засобу позбутись її, як відмовлятися від подарунків, великих і дрібних, не роблячи винятку ні для кого. Все це тільки привертало до мене людей, які хотіли добитися честі перемогти мій опір і силоміць примусити мене бути їм зобов’язаним. Ті, хто не дав би мені й ламаного гроша, якби я просив їх про це, безперервно набридали мені своїми пропозиціями і, щоб відплатити за мої відмови, звинувачували мене в зарозумілості й гордовитості.

Неважко здогадатися, що моє рішення і спосіб життя, якого я захотів дотримуватись, не припали до смаку пані Ле Вассер. Дочка, попри всю свою безкорисливість, не могла не виконувати материних вказівок; і обидві мої доморядниці , як називав їх Гофкур, не завжди відмовлялися від подарунків, як я. Хоча від мене багато що приховували, я бачив достатньо, щоб розуміти, що бачу не все. Мене мучила не так можливість накликати на себе підозру в співучасті, – цьому легко було запобігти, – скільки жорстока думка, що я не в змозі бути паном у себе вдома і самому собі. Я просив, заклинав, сердився – але все безуспішно; матуся називала мене вічним буркотуном і грубіяном, вона постійно шепотілася з моїми друзями; все було таємницею і загадкою для мене в моєму власному будинку. Щоб не викликати постійних бурхливих сцен, я більше не насмілювався навіть питатися про те, що там відбувається. Щоб позбутися всієї цієї марноти, мені знадобилася б твердість, на яку я не був здатний. Я вмів кричати, але не діяти. Мені давали змогу говорити, але робили по-своєму.

Через ці постійні чвари і повсякденних настирливих відвідувачів моє житло і життя в Парижі спротивилися мені. Коли здоров’я мені дозволяло, а моїм знайомим не вдавалося мене куди-небудь затягти, я йшов гуляти сам. Я поринав у мрії про свою велику систему і накидав дещо на папір, користуючись для цього записником і олівцем, які були у мене завжди в кишені. Ось як непередбачені неприємності, пов’язані з вибраним мною способом життя, остаточно втягнули мене в літературу, і ось чому в усіх моїх перших творах відчувається жовчний настрій, який змушував мене займатися нею.

Ще одна обставина сприяла цьому. Буваючи проти свого бажання у великому світі, я, проте, не був у змозі ні засвоїти його тон, ані пристосуватися до нього. Тож я вирішив обійтися без нього і створити собі свій власний тон. Оскільки джерелом моєї дурної і похмурої соромливості, яку я не міг подолати, був острах порушити пристойність, я вирішив, щоб додати собі сміливості, і зовсім не дотримуватися її. Через сором я зробився цинічним і в’їдливим насмішником. Не вміючи бути ввічливим, я вдавав, що зневажаю ввічливість. Щоправда, ця різкість, що відповідала моїм новим принципам, ушляхетнювалася в моїй душі і набувала в ній характеру безстрашної доброчесності; і, смію сказати, що на цих величних основах вона протрималася краще і довше, ніж цього можна було сподіватися, якби вона була результатом зусиль, що суперечили б моїй натурі. Проте, незважаючи на репутацію мізантропа, яку створили мені в світі мій зовнішній вигляд та кілька ущипливих дотепів, немає сумніву, що в своєму колі я погано витримував роль – з друзями і знайомими ведмідь і дикун ставав покірливим ягням. У своїх сарказмах я висловлював гіркі, але загальні істини і ніколи не міг хоч би там кому сказати жодного образливого слова.