Жан-Жак Руссо - Сповідь

Я не можу згадати без болю в серці про останні дні цієї нещасної і гідної людини; Леніпс і я виявилися єдиними друзями, що відвідували його до останньої години, – решту відлякувало видовище його страждань; він пожирав очима їжу, яку нам подавали, а сам ледве міг проковтнути кілька крапель рідкого чаю, який через хвилину шлунок викидав назад. Але до цього скорботного часу скільки приємних днів провів я у нього в колі його вибраних друзів!

На чолі їх я поставлю абата Прево, [143]людину дуже люб’язну і просту, який оживляв свої твори, гідні безсмертя, сердечною теплотою. Ні в його вдачі, ні в його стосунках з людьми не було й тіні того похмурого колориту, яким він забарвлював свої твори. Назву ще лікаря Прокопа, маленького Езопа і улюбленця жінок, Буланже, славнозвісного автора книги «Східний деспотизм», що поширював, здається, погляди Мюссара на питання про тривалість світобудови. Із жінок там бували пані Дені, племінниця Вольтера, яка в той час була просто милою жінкою, але ще не претендувала на дотепність; пані Ванло, не красуня, звичайно, але чарівна жінка, що співала як ангел; і нарешті сама пані де Вальмалет, яка теж співала і яка, незважаючи на свою худорбу, була б дуже приваблива, якби менше претендувала на це. Таке в основному було товариство, що збиралося у пана Мюссара, і воно дуже подобалося мені, але розмови з господарем будинку наодинці та його конхіліоманія подобалися мені ще більше. Можу сказати, що протягом більш як півроку я працював у його кабінеті з таким же задоволенням, як і він сам.

Він уже давно стверджував, що води Пассі цілющі для мого здоров’я, і заклинав мене ради цього лікування оселитись у нього. Щоб вирватися хоч ненадовго з міської метушні, я нарешті поїхав до нього і провів у Пассі днів вісім-десять, які дали мені багато користі, але зовсім не тому, що я пив воду, а тому, що жив у селі. Мюссар грав на віолончелі і пристрасно любив італійську музику. Якось увечері ми багато говорили про неї перед сном, особливо про опери-буф; ми обидва бачили їх в Італії і були від них у захваті. Вночі мені не спалось, я почав мріяти, як можна було б прищепити у Франції ідею п’єс такого жанру, бо «Кохання Рагонди» була зовсім не схожа на них. Вранці, гуляючи і приймаючи води, я нашвидку склав кілька віршів і підібрав до них мелодії, що прийшли мені до голови. Я записав усе це абияк у садовій альтанці і за чаєм не стерпів, щоб не показати ці мелодії Мюссару і мадемуазель Дювернуа, його економці, яка справді була дуже добра і мила дівчина.

Ось три уривки, що я зробив: перший монолог «На жаль, слугу я втратив», арія чаклуна «З тривогою росте кохання» і останній дует «З тобою хочу бути, Колен». Я так мало вважав це гідним продовження, що, якби не оплески і схвалення обох моїх слухачів, кинув би свої аркуші у вогонь і не думав би про них більше, як робив стільки разів з речами, нітрохи не гіршими. Але вони мене так розпалили, що через шість днів моя драма була готова за винятком кількох віршів і в загальних рисах покладена на музику, тож у Парижі мені лишалось тільки вставити кілька речитативів та зробити переходи. Я закінчив усю роботу з такою швидкістю, що через три тижні мої сцени були переписані начисто і готові до постановки. Бракувало тільки дивертисменту, який я написав значно пізніше.

Натхненний написанням цього твору, я пристрасно хотів почути його зі сцени і віддав би все на світі, щоб його зіграли до мого вподобання і при зачинених дверях, подібно до того як Люллі, [144]говорять, змусив одного разу зіграти «Арміду» [145]для себе одного. Та оскільки мені неможливо було дістати таке задоволення за відсутності публіки, доводилося, щоб натішитися своєю оперою, провести її на сцену оперного театру. На жаль, вона була написана в абсолютно новому жанрі, до якого вуха парижан зовсім не звикли; до того ж неуспіх «Ніжних муз» змушував мене передбачати таку саму долю і для «Чаклуна», якщо я подам його під своїм ім’ям. Дюкло вирятував мене з труднощів і взявся влаштувати пробну репетицію, зберігши в таємниці ім’я автора. Щоб не виказати себе, я на цю репетицію не пішов, і навіть маленькі скрипалі , [146]що диригували нею, довідались про ім’я автора аж тоді, як загальне схвалення показало, що це чудовий твір. Усі, хто його чув, були в такому захваті, що вже наступного дня скрізь тільки й розмов було, що про нього. Пан де Кюрі, розпорядник придворних розваг, який був на репетиції, попросив п’єсу, щоб поставити її при дворі. Дюкло, знаючи мої наміри і вважаючи, що при дворі я буду меншим господарем своєї п’єси, ніж у Парижі, відмовив йому. Кюрі зажадав п’єсу, пославшись на свої повноваження. Дюкло не поступався, між ними спалахнула така гаряча суперечка, що одного разу в Опері вони готові були викликати одне одного на дуель, і їх ледве розтягнули. Спробували звернутися до мене. Я дозволив розв’язати питання Дюкло. Довелося знову вести з ним перемови. Герцог д’Омон втрутився в цю суперечку. Дюкло визнав нарешті за необхідне поступитися, і п’єса була віддана для постановки у Фонтенбло.