Жан-Жак Руссо - Сповідь

До того як він близько зійшовся з пані д’Епіне, ми зустрічалися з ним найчастіше у будинку барона Гольбаха. Цей барон був сином вискочки і володів величезними статками, якими користувався шляхетно, приймаючи у себе письменників і різних видатних людей; сам він завдяки своїм знанням і освіченості був серед них цілком на своєму місці. Він здавна дружив з Дідро і через нього прагнув познайомитися зі мною ще раніше, ніж моє ім’я стало відомим. Природжена відчуженість довго заважала мені піти йому назустріч. Коли він одного разу запитав мене про причину, я відповів: «Ви дуже багаті». Він почав наполягати і добився-таки свого. Найбільшим моїм нещастям завжди було невміння протистояти ласці: я поступався їй, і це завжди кінчалося для мене погано.

Інше знайомство, що переросло в дружбу, як тільки я отримав право претендувати на неї, було знайомство з Дюкло. [142]Вперше я зустрів його в маєтку Шеврет у пані д’Епіне, з котрою він підтримував найкращі стосунки. Ми лише пообідали разом, і він поїхав того ж дня, але після обіду ми розмовляли кілька хвилин. Пані д’Епіне говорила йому про мене і про мою оперу «Ніжні музи». Дюкло, сам обдарований великими талантами, любив людей обдарованих; відчувши до мене симпатію, він запросив мене до себе. Незважаючи на мою давню прихильність до нього, підкріплену знайомством, через свою соромливість і лінощі я не ходив до нього доти, поки думав, що він запрошує мене тільки з люб’язності; але, підбадьорений своїм першим успіхом і його похвалами, що дійшли до мене, я відвідав його, і він зробив мені взаємний візит. Так почалося наше знайомство, яке завжди було мені дорогим. Крім голосу власного серця, йому я завдячую переконанням, що прямота і чесність можуть іноді поєднуватися із заняттям літературою.

Багато інших зв’язків, не таких міцних і про які я не згадуватиму тут, стали наслідком мого першого успіху і тривали доти, поки публіка не вдовольнила свою цікавість. Я був такою людиною, яку впізнавали одразу і яка другого дня після знайомства не являла собою нічого нового. Втім, одна жінка, що шукала знайомства зі мною у той час, підтримувала його довше, ніж усі інші. Це була маркіза де Крекі, племінниця судді де Фруле, мальтійського посланника; брат її був попередником графа де Монтеґю на посаді французького посла у Венеції; я відвідував його після свого повернення з цієї країни. Пані де Крекі написала мені, я пішов до неї, і вона прийняла мене дружелюбно. Я обідав у неї кілька разів і зустрічався там з кількома письменниками і, між іншим, з паном Сореном, автором «Спартака», «Барневельта» та інших п’єс, який став згодом моїм найлютішим ворогом, причому в нього не було ніяких причин, крім хіба що тієї, що я мав ім’я людини, котрій його батько найнегіднішим чином не давав просвітку.

Читачеві ясно, що від ремесла переписувача, зобов’язаного скрипіти пером з ранку до вечора, мене відволікало дуже багато що, а тому воно було для мене не надто прибутковим, бо я не міг виконувати замовлення уважно і добру половину часу, що залишався у мене для роботи, витрачав на те, щоб підчищати чи вишкрібати свої помилки або переписувати лист заново. Через ці перешкоди з кожним днем Париж ставав для мене все нестерпнішим, і я всією душею прагнув у село. Я багато разів виїжджав на кілька днів до Маркуссі, де у пані Ле Вассер був знайомий вікарій, у якого ми всі влаштовувалися так, щоб йому не було від цього незручностей. Якось Ґрімм поїхав туди з нами. У вікарія був гарний голос, він непогано співав і, хоча не знав нот, міг розучити партію дуже легко і точно її виконував. Ми проводили час, співаючи мої тріо, написані в Шенонсо. Я склав там ще дві чи три мелодії на слова, які Ґрімм та вікарій тут-таки абияк придумали. Не можу позбутися жалю про ці тріо, написані і виконувані у хвилини найчистішої радості – я залишив їх в Вуттоні разом з іншими своїми нотами. Можливо, мадемуазель Девенпорт уже наробила з них папільйоток, але їх варто було б зберегти: вони здебільшого були написані за всіма правилами контрапункту. Після однієї з цих маленьких подорожей, під час якої я з приємністю спостерігав, як від усієї душі веселилася моя Тітонька, та й сам я теж дуже веселився, я написав вікарієві послання у віршах. Воно написане дуже швидко і дуже погано, і його можна знайти в моїх паперах.

Ближче до Парижа у мене був інший притулок, який мені дуже подобався, – у пана Мюссара, мого співвітчизника і друга, що влаштував собі в Пассі чарівний куточок, де я провів багато безтурботних годин. Мюссар був ювеліром і людиною розсудливою. Чесно наживши своєю торгівлею солідний статок і видавши свою єдину дочку заміж за пана де Вальмалета, придворного метрдотеля, він ухвалив мудре рішення – залишити торгівлю і справи і на старості літ гарненько відпочити від хвилювань життя й натішитися мирними радощами. Добряк Мюссар, справжній практичний філософ, жив без турбот у дуже затишному власному будинку посеред гарного саду, посадженого власними руками. Розпушуючи землю в цьому саду, розташованому уступами, він знайшов викопні черепашки – та так багато, що його екзальтована уява почала бачити самі лише черепашки в усій природі, і він нарешті насправді повірив, що всесвіт складається тільки з черепашок та уламків черепашок, а вся земля не що інше, як суцільний черепашник. Безупинно зайнятий предметом своїх незвичайних відкриттів, він так розпалився такими думками, що вони перетворилися б у його голові в цілісну систему, тобто в божевільну манію, якби, на щастя для його розуму, але на велике нещастя для його друзів, яким він був дорогий і які знаходили у нього найприємніший притулок, смерть не відібрала його у них в результаті дуже дивної і жорстокої хвороби. У нього в шлунку утворилась пухлина, яка постійно збільшувалась і заважала йому їсти, притому що дуже довго ніхто не міг зрозуміти, чому це відбувається, і нарешті після кількох років тяжких страждань він помер з голоду.