Жан-Жак Руссо - Сповідь

Серед усіх цих розваг я не втратив ані смаку, ані звички до самотніх прогулянок і часто ходив далеченько понад озером. Під час таких прогулянок голова моя, звикла працювати, не байдикувала. Я обмірковував уже складений мною план «Політичних інституцій», про які мені скоро доведеться говорити, міркував над «Історією кантону Вале» і трагедією в прозі, героїнею якої вибрав Лукрецію, [154]не втрачаючи надії вбити насмішників, осмілившись ще раз випустити на кін цю нещасну, яка вже не сміє з’являтися на жодній французькій сцені. Тоді ж я почав працювати над Тацитом і переклав першу книгу його «Історії»; цей переклад можна знайти в моїх паперах.

Після чотиримісячного перебування в Женеві я повернувся в жовтні до Парижа, не заїжджаючи до Ліона, щоб не зустрітися в дорозі з Гофкуром. Я розраховував прибути до Женеви не раніше весни, тож узимку повернувся до свого звичайного життя і відновив заняття, головним з яких стала коректура мого «Міркування про нерівність», що її я друкував у Голландії у книговидавця Рея, познайомившись із ним у Женеві. Оскільки цей твір був присвячений республіці, а така присвята могла не сподобатись раді, я хотів подивитися, яке враження справить вона в Женеві, перш ніж повернутися туди. Враження виявилося несприятливим для мене, а присвята, продиктована мені чистісіньким патріотизмом, тільки створила мені ворогів у раді та заздрісників серед співгромадян. Пан Шуе, тодішній перший синдик, написав мені ввічливого, але холодного листа, який можна знайти в моєму зібранні листів, у зв’язці «А» під номером 3.

Я отримав кілька компліментів од приватних осіб, між іншим від Делюка і від Жалабера, – і це було все. Я не бачив, щоб хоч один женевець відчув щиру вдячність за той сердечний запал, яким був пройнятий цей твір. Така байдужість обурила всіх, хто її помітив. Пам’ятаю, одного разу, коли я обідав у Кліші у пані Дюпен з Кроммеленом, резидентом республіки, і з де Мераном, цей останній привселюдно заявив за столом, що рада зобов’язана зробити мені подарунок і віддати публічну шану за цю працю і що вона укриває себе ганьбою, нехтуючи цим. Кроммелен, маленький чорненький чоловічок, повний ницої злості, не посмів нічого заперечити у моїй присутності, але скривив таку жахливу міну, що пані Дюпен заусміхалася. Єдина вигода, яку я мав од цієї праці, крім того, що вона задовольнила моє серце, полягала в тому, що я дістав од своїх друзів титул громадянина, який потім, за їхнім прикладом, стала давати мені й публіка і який згодом я втратив через те, що дуже його заслуговував.

Але ця невдача не перешкодила б мені перебратися до Женеви, якби тому не стали на заваді причини, більш владні над моїм серцем. Пан д’Епіне, бажаючи прибудувати крило, що його бракувало, до замку в Шеврет, витрачав величезні суми на його завершення. Пішовши одного разу з пані д’Епіне подивитися на ці роботи, ми пройшли на чверть милі далі, до резервуару вод, проведених у парк, що прилягав до лісу Монморансі. Там був маленький городик, а поруч – напіврозвалена хижка, що мала назву Ермітаж. Це усамітнене і дуже приємне місце вразило мене, коли я побачив його вперше, ще до своєї подорожі до Женеви. У захваті я мимоволі вигукнув: «О, пані, яке чудове житло! Ось притулок, немов створений для мене!» Пані д’Епіне не підтримала розмову на цю тему, але під час наступного приїзду я був украй здивований, побачивши замість старої халупи майже цілком оновлений будиночок, дуже добре розташований і придатний для життя утрьох. Пані д’Епіне наказала звести цей будиночок тихцем і дуже дешево, виділивши на нього деякі матеріали та кількох робітників, зайнятих на будівництві замку. Побачивши моє здивування, вона мовила: «Ось ваш барліг, мій ведмедю, ви його самі вибрали, а дружба пропонує його вам. Сподіваюся, він прожене вашу жорстоку думку покинути мене».

Ніколи в житті я не був ще такий схвильований і приємно зворушений, я оросив сльозами милостиву руку своєї подруги, і якщо не одразу здався, то дуже завагався. Пані д’Епіне, не бажаючи зустріти відмову, так наполегливо переконувала мене, вдалася до стількох засобів, стількох людей підсилала мене вмовляти, залучивши на свій бік навіть пані Ле Вассер та її дочку, що врешті змусила мене змінити своє рішення. Відмовившись від переселення на батьківщину, я вирішив і пообіцяв їй оселитися в Ермітажі. Чекаючи, поки будинок просохне, вона взяла на себе клопіт про його меблювання, і тієї ж весни все було готово до вселення.