Жан-Жак Руссо - Сповідь

Взимку напередодні від’їзду з Парижа я дістав приємне моєму серцю задоволення і насолоджувався ним у всій його чистоті. Паліссо, член академії з Нансі, відомий кількома драмами, тільки що поставив одну з них в Люневілі, у присутності польського короля. Бажаючи, очевидно, потішити його, він змалював у цій драмі людину, що наважилася помірятися силою з королем, узявши в руку перо. Великодушний Станіслав, який не любив сатири, обурився, що в його присутності осмілились натякати на особистості. За його наказом граф де Трессан написав д’Аламберу і мені про намір його величності домагатися вигнання пана Паліссо зі своєї академії. У відповідь на це я просив пана де Трессана клопотати перед польським королем про помилування Паліссо. Його помилували, і пан де Трессан, повідомляючи мене про це від імені короля, додав, що цей факт буде занесено до протоколів академії. Я заперечив, що це буде не помилування, а увічнення покарання. Нарешті шляхом наполегливих прохань я добився, що в протоколах не буде згадано про це і не залишиться ніяких публічних слідів цієї справи. Все це супроводжувалося як з боку короля, так і з боку де Трессана виявленнями поваги і шанобливості, надзвичайно втішними для мене. Я зрозумів у цьому випадку, що повага людей, які самі її гідні, викликає в душі почуття, набагато приємніші і шляхетніші, ніж марнославство.

Я добре розумію, що якщо колись ці записки будуть опубліковані, я сам увічню в них спогад про факт, сліди якого хотів знищити, але я зберігаю й багато інших фактів проти свого бажання. Перед моїми очима завжди стоїть велика мета мого завдання, і мій обов’язок – добитися її повною мірою, не дозволивши ніяким дрібнішим міркуванням збити мене зі шляху і відхилити від неї. У тому дивному й винятковому становищі, в якому я перебуваю, я повинен говорити тільки істину і не можу зважати на щось інше, крім неї. Щоб добре мене знати, треба мене знати з усіх боків – і з хороших, і з поганих. Моя сповідь неминуче пов’язана із сповіддю багатьох людей: і ту й іншу я пишу з незмінною відвертістю в усьому, що стосується мене, не вважаючи, що повинен жаліти інших більше, ніж самого себе, хоча й хотів би цього. Я хочу бути завжди справедливим і правдивим, говорити про інших по можливості добре, висловлюючись про погане лише остільки, оскільки воно мене стосується і оскільки до цього мене примушують. Хто має право вимагати від мене більшого в тому становищі, в яке мене поставили?

Моя сповідь пишеться зовсім не для того, щоб вийти друком за мого життя чи за життя згаданих у ній людей. Якби я міг розпоряджатися своєю долею і долею цього рукопису, він побачив би світ лише через багато років після моєї і їхньої смерті. Але мої могутні гнобителі через страх перед істиною докладають стільки зусиль, щоб стерти навіть її сліди, що я змушений зробити заради неї все, що мені дозволяють моє незаперечне право і найвимогливіша справедливість. Якби пам’ять про мене згасла б разом зі мною, я волів би, нікого не компрометуючи, покірливо знести незаслужену і скороминущу ганьбу, але, оскільки моє ім’я переживе мене, я зобов’язаний передати разом з ним і пам’ять про ту нещасну людину, якій воно належало, показавши її такою, якою вона була насправді, а не такою, якою невтомно намагаються змалювати її несправедливі вороги.

Мене так поривало переселитися до Ермітажу, що я не міг дочекатися весни, і як тільки моє житло було готове, поспішив переїхати туди, супроводжуваний глузуваннями гольбахівського гуртка, [156]який привселюдно пророкував, що я не витримаю і трьох місяців самотності і незабаром ні з чим повернуся до них у Париж. Але я, проживши п’ятнадцять років не в своїй стихії і тепер повертаючись у неї, навіть не звертав уваги на їхні кпини. Відколи я мимоволі потрапив у світ, я не покидав шкодувати про свій милий Шармет і тихе життя, яким там жив. Я відчував себе створеним для самотності й сільського життя і не міг бути щасливий в іншому місці.

І в Венеції, посідаючи досить гідне місце, віддаючись суспільній діяльності і гордовитим мріянням про кар’єру, і в Парижі, у вирі світського життя, серед утіх вечірніх бенкетів, блискучих театральних вистав, у чаду марнославства, мені не давали спокою і відволікали спогади про мої гаї, струмки і самотні прогулянки, навіваючи на мене смуток і викликаючи в мені зітхання й неясні бажання. Всі роботи, до яких мені вдалося примусити себе, всі честолюбні задуми, що осявали мене час від часу, не мали іншої мети, як досягти коли-небудь цього блаженного сільського дозвілля, і я вже тішив себе надією, що повертаюся до нього. Не наживши добрих статків, які, як мені здавалося, єдині могли привести до радощів сільського життя, я вважав, що в своєму особливому становищі можу обійтися без них і досягти тієї ж мети зовсім протилежним шляхом. Я не мав ніяких доходів, але в мене було ім’я, таланти, я був поміркований і відмовився від найбільш руйнівних потреб, що нав’язуються громадською думкою.