Жан-Жак Руссо - Сповідь

Провівши кілька днів у своїх захопленнях сільським життям, я вирішив нарешті дати лад своїм паперам та розподілити час для занять. Як завжди, ранкові години я відвів переписуванню нот, а пообідній час – для прогулянок з чистим зошитом і олівцем у кишені, бо завжди міг вільно міркувати й писати лише просто неба і не збирався змінювати свою методу, розраховуючи, що ліс Монморансі, який починався майже біля моїх дверей, буде віднині моїм робочим кабінетом. У мене було кілька початих творів, тепер я переглянув їх. У мене було багато задумів, але в міській суєті втілювалися вони повільно. Я розраховував виявити більше старанності, коли менше відволікатимусь. Здається, мої сподівання цілком справдилися: якщо взяти до уваги, що тоді я часто хворів, часто відвідував Шеврет, Епін, Обон і замок Монморансі, постійно був оточений цікавими і неробами, а півдня присвячував листуванню, якщо полічити і зважити все, що я написав за шість років перебування в Ермітажі і в Монморансі, то, сподіваюся, визнають, що коли я і згаяв час на цей проміжок, то в усякому разі не без діла.

З усіх моїх творів я найдовше міркував і найохочіше працював над «Політичними інституціями»; [157]їм я готовий був присвятити все своє життя: у цьому творі я бачив вінець своєї слави. Думка про нього вперше зародилась у мене тринадцять чи чотирнадцять років тому, коли я був у Венеції і мав нагоду звернути увагу на недоліки її уславленого уряду. Відтоді мої погляди значно розширилися завдяки вивченню історії звичаїв. Я бачив, що все геть цілком пов’язано з політикою, і що кожен народ, хоч як би старалися це змінити, буде таким, яким зробить його існуючий уряд. Таким чином, важливе питання про найкращий з можливих урядів зводилося до такого: який уряд здатний сформувати найдоброчесніший, найосвіченіший, наймудріший народ, одне слово – найкращий народ у широкому розумінні слова? Мені здавалося, що це питання дуже тісно пов’язане, якщо не збігається, з іншим: який уряд за своєю природою найближче дотримується закону? А звідси виникає питання, що таке закон, а слідом за цим ще ціла низка таких самих важливих питань. Я бачив, що все це приводить мене до великих істин, корисних для щастя людського роду, але особливо для щастя моєї батьківщини, де під час своєї недавньої поїздки туди я не знайшов достатньо правильних і достатньо ясних, на мій погляд, понять про закон і свободу. Я сподівався, що, прищепивши посереднім способом ці поняття своїм співгромадянам, я не ображу їхнього самолюбства, і вони зможуть пробачити мені те, що я виявився далекогляднішим за них.

Хоча я вже п’ять чи шість років працював над цим твором, він не дуже посунувся вперед. Книги такого роду вимагають роздумувань, вільного часу і спокою. До того ж цю книгу я писав, так би мовити, за зачиненими дверима, не захотівши поділитися своїми планами ні з ким, навіть з Дідро. Я побоювався, що вони здадуться дуже сміливими для часу і країни, де я писав, і що страхи моїх друзів за мене [158]не дадуть мені здійснити цей задум. Я ще й сам не знав, чи закінчу писати книгу вчасно, так щоб вона з’явилася в світ ще за мого життя. Я хотів мати можливість без труднощів дати своєму предмету все, чого він вимагає від мене, само собою зрозуміло, що, не маючи схильності до сатири і зовсім не бажаючи нікого зачіпати, я буду завжди бездоганно справедливий. Звичайно, я хотів цілковито скористатися правом мислити, що належить мені від народження, але незмінно зберігаючи повагу до уряду тієї країни, де мені доводиться жити, і в усьому підкоряючись її законам. Я завжди боявся порушити права особистості, але не до такої міри, щоб самому відмовитися ними скористатися.

Признаюся навіть, що як іноземець, який мешкає у Франції, я вважав своє становище надзвичайно зручним: я міг сміливо говорити істину, добре знаючи, що коли нічого не друкуватиму, як я і мав намір, у цій державі без дозволу, то не буду зобов’язаний нікому звітувати про свої думки, оприлюднюючи їх у будь-якому іншому місці. Я був би набагато менш вільний у самій Женеві, де незалежно від місця видання моїх книг женевський суд мав право прискіпатися до їхнього змісту. Це міркування багато сприяло тому, що я поступився наполяганням пані д’Епіне й відмовився від наміру переселитися до Женеви. Я відчував, як сказав про це в «Емілі», що коли людина не здатна до інтриг і хоче присвятити свої книги справжньому щастю своєї батьківщини, то не повинна писати їх у її межах.

Я вважав своє становище найбільш сприятливим, будучи певен, що хоча французький уряд, можливо, й не дуже прихильно ставиться до мене, але він матиме за честь якщо не заступатися за мене, то принаймні дати мені спокій. Мені здавалося, що це дуже проста і водночас уміла політика: поставити собі у заслугу терпимість до того, чому не можна перешкодити. Адже якби мене вигнали з Франції, – а це все, що мали право зі мною зробити, – мої книги все-таки були б написані, і, можливо, з меншою стриманістю, тоді як, даючи мені спокій, автора робили заручником за його твори; нарешті, цим спростовували упередження, міцно вкорінене в Європі, і приписували собі репутацію освіченої держави, що дотримується прав людини.