Жан-Жак Руссо - Сповідь

Глибоко досліджуючи самого себе і знаходячи в інших, з чим пов’язані ці душевні стани, я виявив, що вони здебільшого залежать від попереднього враження від зовнішніх предметів і що, зазнаючи постійних змін внаслідок роботи наших почуттів і наших органів, ми переносимо, самі того не помічаючи, наслідки цих змін у наші думки, наші почуття, самі наші вчинки. Вражаючі і численні спостереження, зібрані мною, були абсолютно незаперечні, а їхні фізичні властивості, як мені здавалося, були придатними для застосування деяких зовнішніх впливів, які, змінюючись відповідно до обставин, могли б настроювати чи підтримувати душу в стані, найбільш сприятливому для доброчесності. Від скількох помилок можна було б урятувати розум і скільком порокам не дати народитися, коли б людина навчилася керувати своїм тваринним організмом на благо морального порядку, який вона так часто порушує!

Клімат, пори року, звуки, кольори, темрява, світло, стихії, їжа, шум, тиша, рух, спокій – усе впливає на наш організм, а отже, і на нашу душу, і все дає нам тисячі надійних способів керувати самим зародженням тих почуттів, яким ми дозволяємо панувати над нами. Така була основна думка, яку я в загальних рисах накидав на папері. Я сподівався справити тим більше враження на людей шляхетних, які щиро люблять доброчесність і усвідомлюють свою слабкість, що мені здавалося неважким зробити з цієї думки книгу, яку буде так само приємно читати, як мені приємно було писати її. Але я дуже мало працював над цим твором, що називався «Чуттєва мораль, або Матеріалізм мудреця». [160]Обставини, які скоро стануть відомі, перешкодили зайнятися ним; читач дізнається, яка доля чекала на мій нарис, що несподівано вплинув і на мою власну долю.

Крім усього цього, я вже довгий час розмірковував над системою виховання, до розробки якої спонукала мене пані де Шенонсо, занепокоєна тими методами, до яких вдавався її чоловік для виховання сина. Влада дружби робила цю тему найбільш привабливою для мене, хоча з природи я і мав найменшу до неї схильність. З усіх перелічених мною праць тільки цю я й довів до кінця. Мета, яку я собі поставив, працюючи над нею, заслуговувала, як мені здається, на іншу долю для автора. Але не будемо передчасно розводитися на цю сумну тему. Лише мимоволі мені доведеться говорити про це в подальшому.

Всі ці різноманітні плани давали мені теми для роздумів під час прогулянок, бо, як я вже, здається, говорив, я можу міркувати лише ходячи, як тільки я зупиняюся, я припиняю думати: голова моя працює лише разом з ногами. Але я був такий передбачливий, що запасся і кабінетною роботою на випадок дощової погоди. Це був мій «Музичний словник», [161]розрізнені, безладні й безформні матеріали до якого змушували переробити всю працю майже наново. Я привіз із собою кілька потрібних для цього книжок і два місяці робив виписки з багатьох інших книг, що їх мені видавали з королівської бібліотеки, причому мені було навіть дозволено взяти деякі до Ермітажу. Такі були мої запаси для роботи вдома на той випадок, коли погода не дозволить мені вийти, а переписування набридне. Цей розпорядок так чудово підходив мені, що я вдавався до нього як в Ермітажі, так і в Монморансі, і навіть пізніше в Мотьє, де й закінчив цю працю, роблячи одночасно й інші; я завжди вважав, що перехід від однієї справи до іншої – справжній відпочинок.

Якийсь час я досить точно дотримувався цього розпорядку і почував себе дуже добре, але, коли з настанням літа пані д’Епіне почала частіше приїжджати до Епіна або до Шеврета, я виявив, що обставини, які спочатку не обтяжували мене, але яких я не брав до уваги, дуже заважають моїм заняттям. Я вже сказав, що у пані д’Епіне були надзвичайно милі якості: вона дуже любила своїх друзів, з великою старанністю піклувалася про них і, не шкодуючи для них ні свого часу, ні турбот, безперечно, заслуговувала, щоб і друзі відповідали їй увагою. Досі я виконував цей обов’язок, навіть не вважаючи його таким, але тепер зрештою зрозумів, що закував себе в ланцюги, і що тільки дружба заважала мені відчути їхній тягар, а я ще більше його посилив своєю відразою до багатолюдних зібрань. Пані д’Епіне скористалася з неї, щоб зробити мені пропозицію, яка здалася мені зручною, а її влаштовувала ще більше: повідомляти щораз, як вона залишатиметься сама чи майже сама. Я погодився, не розуміючи, до чого це мене зобов’язує.

Вийшло так, що я ходив до неї не тоді, коли мені хотілося, а коли хотіла вона, і я жодного дня не міг з певністю розпоряджатися самим собою. Ця незручність дуже зашкодила задоволенню, з яким я відвідував її раніше. Я виявив, що обіцяна мені свобода давалася мені лише за умови, що я нею не скористаюся, а коли я раз чи двічі спробував це зробити, на мене посипалося стільки послань, записок і тривожних розпитувань про моє здоров’я, що я зрозумів: лише посилання на важку хворобу могло позбавити мене необхідності летіти до неї на її перший поклик. Довелося підкоритися цьому, що я й зробив, і навіть вельми охоче, попри всю мою ненависть до залежності, бо щира прихильність до неї значною мірою заважала мені почувати себе на прив’язі. Мої відвідини більш чи менш заповнювали ту порожнечу, що утворилася навколо неї відсутністю її двору. Це була, звичайно, дуже жалюгідна заміна, але все-таки це було краще, ніж цілковита самотність, якої пані д’Епіне не могла терпіти. А тим часом вона мала чим заповнити цю порожнечу, особливо відтоді, як вона здумала захопитися літературою і хоч би там що вирішила писати романи, листи, комедії, казки та інші подібні дурниці. Та особливу втіху їй давало не писати це, а читати, і якщо їй щастило набазграти дві-три сторінки поспіль, вона мала бути впевнена, що в неї знайдеться принаймні двоє-троє прихильних слухачів після такої втомливої праці.