Жан-Жак Руссо - Сповідь

Якраз у той час відбулося моє знайомство з Терезою. М’яка вдача цієї доброї дівчини, здавалося, так пасувала до моєї, що я дуже прихилився до неї, і ця прихильність витримала удари часу і помилок, і все, що могло б її знищити, сприяло лише її посиленню. Читач побачить силу цієї прихильності згодом, коли я відкрию глибокі рани, якими вона понівечила мені серце в розпалі моїх лих, на що я цієї хвилини не поскаржився ні одним словом.

Коли стане відомо, що я все зробив, на все зважився, щоб тільки не розлучатися з нею, що, проживши з нею двадцять п’ять років, наперекір людям і долі, я кінчив тим, що на схилі віку одружився з нею, хоча вона цього не чекала і не просила, а я, зі свого боку, їй цього не обіцяв, можна подумати, що шалене кохання до неї запаморочило мені голову з першого ж дня і поступово довело мене до останнього навіженства, і таке припущення видасться тим імовірнішим, коли стануть відомі особливі й вагомі причини, зважаючи на які, я ніколи не повинен був так робити. Що ж подумає читач, коли я скажу йому з усією відвертістю, що з першої хвилини, як я побачив її, і дотепер, я жодного разу не відчув найменшої іскри любові до неї, що я бажав володіти нею не більше, ніж пані де Варенс, і що чуттєві потреби, які я задовольняв з її допомогою, обмежувалися для мене тільки статевими стосунками, зовсім не зачіпаючи мою особистість? Читач вирішить, що я влаштований інакше, ніж інші люди, і, мабуть, не здатний відчувати любов, оскільки вона не примішувалася до почуттів, що прихиляли мене до найдорожчих мені жінок. Терпіння, мій читачу! Наближається фатальний момент, коли тобі доведеться дуже ясно переконатися в своїй помилці.

Я повторююся, це правда, але так треба. Перша моя потреба, найбільша, найсильніша і найміцніша, жила цілком і повністю в моєму серці: це потреба у близькій душі, і близькій, наскільки це можливо. Саме тому мені й потрібна була радше жінка, ніж чоловік, радше подруга, ніж друг. Ця дивна потреба була така, що й найтісніше єднання двох тіл не могло замінити її: мені потрібно було дві душі в одному тілі; без цього я завжди відчував порожнечу. Ця молода жінка, що мала тисячу чудових якостей, а в той час – і привабливу зовнішність, без тіні штучності чи кокетування, могла б умістити в собі одній все моє існування, якби я міг, як спочатку сподівався, вмістити її існування в собі самому. Мені нічого було боятися чоловіків, я певен, що по-справжньому вона кохала тільки мене, а її спокійний темперамент не потребував інших, навіть коли я перестав бути для неї чоловіком. У мене не було родини, а в неї вона була, але рідні її дуже відрізнялися від неї вдачею, щоб її родина могла стати й моєю.

У цьому була перша причина мого нещастя. Чого тільки я не віддав би, щоб стати сином її матері! Я зробив для цього все, але не досяг мети. Марно я прагнув поєднати наші інтереси, це виявилося неможливим. Вона завжди дбала про свої особисті інтереси, протилежні моїм і навіть інтересам її дочки, які вже стали невіддільними від моїх. Вона та інші її діти й онуки обернулися на п’явок, і найменше зло, яке вони заподіювали Терезі, полягало в тому, що вони її обкрадали. Бідолашна дівчина, звикла підкорятися навіть своїм племінницям, мовчки дозволяла оббирати себе і розпоряджатися собою. Я з гіркотою бачив, що марную свій гаманець без будь-якої користі для неї. Я спробував розлучити її з матір’ю, але вона рішуче опиралась цьому. Я поставився з повагою до її відмови і почав цінувати її за це ще більше, але вона пішла лише на шкоду і їй і мені. Ставши здобиччю матері й рідних, вона належала їм більше, ніж мені і собі самій; їхня жадібність була для неї не така руйнівна, як згубні їхні поради. Якщо завдяки своїй любові до мене і завдяки своїм добрим природним схильностям вона й не була поневолена ними остаточно, то все ж достатньо, аби вони в більшості випадків перешкодили їй засвоїти ті добрі правила, які я намагався їй прищепити, і, хоч би що я робив, ми завжди залишались роз’єднаними.

Ось чому ця щира і взаємна прихильність, в яку я вклав усю ніжність свого серця, так і не змогла, проте, до кінця заповнити його порожнечу. З’явилися діти, які могли б цю порожнечу заповнити, але стало ще гірше. Я здригався від думки, що вони виростуть у цій погано вихованій сім’ї і будуть виховані ще гірше. Віддаючи їх до виховного будинку, я ризикував менше. Про цю причину мого рішення, найважливішу з усіх згаданих мною в листі до пані де Франкей, я все-таки не зважився їй сказати. Я визнав за краще не виправдатися в такій тяжкій провині, але зате пожаліти сім’ю жінки, яку я кохав. Та хай там що говорили, а з поведінки її нещасного брата можна робити висновок, чи мав я право віддавати своїх дітей на таке виховання?