Жан-Жак Руссо - Сповідь

Хоча Тереза відмовилася діяти у згоді з матір’ю, вона знову зберегла її таємницю: її мотиви були похвальні; я не скажу, добре чи погано вона вчинила. Коли у двох жінок є спільна таємниця, вони люблять і поговорити разом: це їх зближує. Тереза, ділячи свою прихильність між матір’ю і мною, змушувала мене іноді відчувати, що я самотній, бо я вже не міг вважати себе в товаристві, коли ми залишались утрьох. Саме тоді я відчув, яку зробив помилку на початку наших стосунків. Даремно я не скористався Терезиною покірністю, викликаною коханням, і не розвинув у ній таланти і знання, які ще більше зблизили б нас у нашій самотності і приємно заповнили б наш час, не даючи нам нудьгувати удвох. Не можна сказати, щоб у нас не було тем для розмов, і вона нудьгувала під час наших прогулянок, але у нас було дуже мало спільних думок. Ми не могли без кінця обговорювати наші плани, відтепер обмежені наміром тішитися життям. Предмети, що нас оточували, викликали в мені міркування, які були їй недоступні. Дванадцятирічна прихильність уже не потребувала слів, ми дуже добре знали одне одного, щоб відкрити щось нове. Залишались порожні розмови, лихослів’я і тривіальні жарти. У самоті особливо відчуваєш, яка перевага жити з людиною, здатною мислити. Її товариство подобалося мені й без цього, але, щоб моє товариство завжди подобалося їй, їй бракувало вміння думати. Найгірше було те, що нам до всього доводилося шукати слушної нагоди для наших побачень: її мати, що зробилася нестерпною для мене, змушувала ловити їх. Досить сказати, що я був скутий у себе вдома, видимість кохання псувала добру дружбу. Між нами були близькі стосунки, але не було близькості.

Як тільки мені здалося, що Тереза шукає іноді привід, щоб ухилитися від прогулянки зі мною, я перестав кликати її на прогулянки, не сердячись на неї за те, що вони подобаються їй менше, ніж мені. Задоволення не залежить від нашої волі. Я був упевнений в її серці, і цього мені було досить. Поки вона розділяла мої задоволення, я насолоджувався ними разом з нею, коли цього не стало, я віддав перевагу її задоволенню над своїм власним.

Ось як, напівобдурений у своїх сподіваннях, провадячи життя собі до вподоби, у житлі, вибраному мною, із жінкою, яка була мені дорога, я все-таки дійшов до того, що відчув себе майже зовсім самотнім. Те, чого мені бракувало, заважало мені втішатися тим, що я мав. У щасті і втіхах мені треба все або нічого. Читач побачить, чому я визнав цю подробицю необхідною. Тепер веду свою розповідь далі.

Я думав, що знайду скарби в рукописах, переданих мені графом де Сен-П’єром. Розібравши їх, я впевнився, що там немає майже нічого, крім зібрання вже надрукованих творів його дядька, з помітками і правками його рукою, а також кількох його ще неопублікованих статейок. Прочитавши твори абата [162]про мораль, я зміцнів на думці, що виникла у мене на підставі кількох його листів, переданих мені пані де Крекі: абат набагато розумніший, ніж я гадав. Але ближче знайомство з його політичними працями виявило його поверхові погляди, корисні, але нездійсненні проекти – через переконання автора, від якого він ніколи не міг відмовитися, що люди керуються радше своїм розумом, ніж пристрастями. Висока думка абата про сучасну науку змусила його прийняти помилковий принцип про вдосконалений розум, що став основою всіх пропонованих ним установлень і джерелом усіх його політичних софізмів. Ця рідкісна людина, гордість своєї доби й усього людства з того часу, як воно існує, мабуть, єдиний, хто не знав іншої пристрасті, крім розуму, проте тільки й робив, що переходив у всіх своїх системах від помилки до помилки, оскільки хотів зробити людей подібними до себе самого, замість того щоб сприймати їх такими, які вони є і якими залишаться. Він працював лише для якихось уявних істот, думаючи, що працює для своїх сучасників.

Зважаючи на все це, я дещо вагався, яку форму надати моїй праці? Залишити вигадки автора без спростування – означало не зробити нічого корисного; підійти до них з усією строгістю було б нечесно, тому що передача мені рукописів, на яку я погодився і про яку навіть просив, зобов’язувала мене з повагою ставитися до автора. Нарешті я ухвалив рішення, що здалося мені найпристойнішим, найрозумнішим і найдоцільнішим: викласти ідеї автора і свої власні окремо, а для цього стати на його точку зору, висвітлити її, розвинути і зробити все, щоб її можна було гідно оцінити.

Отже, моя праця повинна була складатися з двох цілком окремих частин: однієї, призначеної для викладу різних проектів автора в тому вигляді, як я тільки що сказав; і другої, яка мала з’явитися лише після того, як перша подіє, і де я хотів висловити свою думку про ці самі проекти, що, зізнаюся, могло б іноді накликати на них долю сонета Мізантропа. [163]Цій праці мав передувати життєпис автора, для якого я зібрав досить матеріалу, і я тішив себе думкою, що не зіпсую його. Мені траплялося бачити абата де Сен-П’єра у поважному віці, і моя шана до його пам’яті була мені запорукою, що граф не залишиться незадоволений моїм ставленням до його родича.