Жан-Жак Руссо - Сповідь

У мене з’явилося окреме житло в чарівній місцевості, там я був сам собі пан і міг жити на свій лад, ні перед ким не звітуючи. Але це житло накладало на мене і деякі обов’язки, хоч і приємні, але неминучі. Вся моя свобода була уявною, я не діставав наказів, але зате поневолював свою волю. У мене не було жодного дня, коли, прокидаючись, я міг би сказати собі: я проведу цей день так, як мені захочеться. Мало того, я залежав від розпоряджень пані д’Епіне, але я залежав і від публіки та непроханих гостей, що було набагато нестерпніше. Внаслідок того, що я оселився недалеко від Парижа, до мене щодня приходили юрми нероб, які, не знаючи, що робити зі своїм часом, безсовісно відбирали у мене мій. Тієї хвилини, коли я найменше чекав цього, мене без жалю відривали від справи, і рідко мені траплялося скласти приємні плани на день так, щоб хтось не прийшов і не лишив од них каменя на камені.

Коротше кажучи, не знаходячи справжньої радості серед утіх, яких я найбільше бажав, я повертався думкою до ясних днів своєї юності і часом вигукував зітхаючи: «О, це зовсім не те, що було в Шарметі!»

Спогади про минулі періоди мого життя привели мене до роздумів про те, чого я досяг тепер. Я бачив себе вже на схилі віку жертвою болісної хвороби; можливо, вже недалекий і кінець мого земного шляху, а тим часом я ще не зазнав цілком майже жодної з тих утіх, яких прагло моє серце, не давав волі палким почуттям, які, я це знав, збереглися в ньому, не натішився п’янкою хтивістю, владну присутність якої відчував у своїй душі і яка, не маючи предмета обожнювання, залишалася пригніченою і могла знайти собі вихід тільки в зітханнях.

Як могло трапитися, що, маючи з природи чутливу душу, для якої жити – означало кохати, я досі не міг знайти собі справжнього, відданого мені друга, притому що відчував себе створеним для дружби? Як могло трапитися, що, обдарований такою палкою чуттєвістю і серцем, пронизаним коханням, я ні разу в житті не спалахнув пристрастю до когось? Я згорав од потреби кохати і, ніколи не маючи можливості задовольнити її повною мірою, бачив, як наближається моя старість, і думав, що помру, так і не встигши пожити.

Ці сумні, але зворушливі роздуми змушували мене замикатися в собі із жалем, не позбавленим приємності. Мені здавалося, що доля в боргу переді мною і чогось мені не додала. Навіщо було народжуватися з винятковими здібностями, якщо вони залишаться до кінця мого життя без застосування? Почуття своєї внутрішньої гідності, породжуючи усвідомлення цієї несправедливості, до деякої міри винагороджувало мене за неї; я плакав, і мені було втішно давати волю сльозам.

Я поринав у ці роздуми в найкращу пору року, у червні місяці, у тіні оновлених лісів, під солов’їний спів і дзюрчання струмків. Все занурювало мене в ту спокусливу млість, для якої я був народжений, але від якої повинен був назавжди звільнити мене суворий і різкий тон, засвоєний мною в період вирування почуттів. На своє лихо, я згадав обід у Тунському замку і свою зустріч з двома чарівними дівчатами – тієї самої пори року і в місцевості, схожій на ту, де я був тепер. Цей спогад, якому невинність надавала особливої краси, викликав інші, подібні до нього. Незабаром навколо мене зібралися всі милі образи моєї юності: мадемуазель Галлей, мадемуазель Ґрафенрід, мадемуазель де Брей, пані Базиль, пані де Ларнаж, мої гарненькі учениці і навіть моя чарівна Джульєтта, яку моє серце не змогло забути. Я побачив себе, оточеного цілим сералем гурій – моїми колишніми знайомими, гарячий потяг до яких не був для мене новим почуттям. Моя кров завирувала, посивіла моя голова пішла обертом – і ось наш статечний женевський громадянин, наш суворий Жан-Жак мало не в сорок п’ять років раптом знову перетворився на навіженого пастушка. Сп’яніння, що охопило мене, раптове й божевільне, було таким тривалим і таким сильним, що для того, щоб мені вилікуватися від нього, знадобилася несподівана і жахлива навала різних лих, в які воно мене вкинуло.

Хоч яким сильним було це сп’яніння, воно не змусило мене забути про мої літа і становище. Я не тішив себе надією, що ще здатний викликати любов до себе і запалити в комусь іскру того пожираючого, але безплідного вогню, який, я відчував, із самого дитинства спалював моє серце. Я зовсім не сподівався на це і навіть не бажав цього. Я знав, що час кохання минув, розумів, які смішні бувають старі залицяльники, та й пізно мені було на схилі віку набиратися самовпевненості й відваги, якщо я не мав їх і в кращу пору життя. До того ж я, як людина миролюбна, побоявся домашніх бур і дуже сердечно кохав свою Терезу, щоб завдавати їй прикрощів, виявляючи палкіші почуття до інших, ніж до неї самої.