Жан-Жак Руссо - Сповідь

Я почав з «Вічного миру» – найбільшої за обсягом і найбільш опрацьованої частини цього збірника. Перш ніж поринути у свої роздуми, я мав мужність перечитати геть усе, що абат написав на цю прекрасну тему, причому я жодного разу не впав у відчай ні від його довгот, ні від повторень. Публіка знайома з цим витягом, тож мені нема чого про нього розводитись. Але моє міркування про нього не було надруковане, і не знаю, чи буде надруковане коли-небудь у майбутньому, та написане воно було одночасно з витягом. Потім я перейшов до «Полісинодії», або збірника порад; ця книга була надрукована за регента на захист призначеної ним адміністрації і стала причиною вигнання абата де Сен-П’єра з Французької академії за деякі натяки проти попереднього уряду, що розсердили герцогиню дю Мен і кардинала де Поліньяка. І цю працю я закінчив, як і попередню, зробивши витяги і виклавши свою думку про неї. Але на цьому я зупинився, не бажаючи продовжувати роботу, до якої мені не слід було й братися.

Міркування, що спонукало мене від неї відмовитись, напрошувалося само собою, і дивно, як воно не спало мені на думку раніше. Більша частина творів абата де Сен-П’єра складалася з критичних зауважень на певні частини французького правління, причому деякі були такі сміливі, що було незрозуміло, як вони минулись для нього безкарно. Але в міністерських канцеляріях завжди дивилися на абата де Сен-П’єра радше як на проповідника, ніж як на справжнього політичного діяча, і дозволяли йому говорити все, що йому захочеться, знаючи, що його ніхто не слухає. Якби мені вдалося змусити публіку прислухатися до нього, справа повернулася б інакше. Він був француз, я – ні; і, наважившись повторювати його думки, хоч і під його ім’ям, я давав привід поставити мені питання, досить різке, але справедливе: з якої речі я в це втручаюся? На щастя, не заходячи так далеко, я побачив, яку пастку собі готую, і вчасно зупинився.

Я усвідомлював, що, живучи серед людей, до того ж могутніших, ніж я, я жодним чином не міг би захистити себе від зла, яке вони хотіли б мені заподіяти. Тільки одне тут залежало від мене – робити так, щоб зло, яке вони мені учинять, виявлялося несправедливістю. Це правило, що спонукало мене відмовитися від творів абата де Сен-П’єра, часто змушувало мене відмовлятися і від значно дорожчих мені задумів. Ці люди, завжди готові вбачати злочин в інакодумстві, були б дуже здивовані, якби дізналися, як я все життя старався, щоб ніхто не мав підстави сказати мені про мої лиха: «Ти їх цілком заслужив!»

Полишивши цю працю, я деякий час не знав, до чого мені взятися, і цей проміжок бездіяльності виявився для мене згубним, дозволивши моїм міркуванням звернутися на мене самого, за відсутністю іншого предмета, який би міг мене зацікавити. У мене більше не було планів на майбутнє, які могли б захопити мою уяву, у мене навіть не було можливості складати їх, бо моє сучасне становище здійснювало всі мої мрії. Нових бажань не виникало, а серце моє все ще залишалось порожнє. Цей стан був тим жорстокішим, що я не бачив нічого кращого. Я зосередив найніжнішу свою прихильність на одній жінці, яка подобалася мені й відповідала мені взаємністю. Я жив з нею, ні в чому себе не обмежуючи, і так, як мені хотілося. А проте таємна сердечна туга не покидала мене ні поряд з нею, ні на відстані. Володіючи нею, я відчував, що вона все ще не моя, і сама лише думка про те, що я для неї – не все, робила те, що вона була для мене майже нічим.

У мене були друзі обох статей, до яких я був прив’язаний почуттям найчистішої дружби і найглибшої поваги, я розраховував на цілковиту взаємність з їхнього боку, і мені навіть не спадало на думку засумніватися в їхній щирості. Тим часом ця дружба була для мене радше мукою, ніж радістю, через те, що вони наполегливо і навіть підкреслено суперечили всім моїм смакам, схильностям і моєму способу життя, тож бувало досить дати їм зрозуміти, що мене цікавить щось, що не має стосунку до них, як вони відразу ж об’єднувалися проти мене, щоб змусити мене від цього відмовитись. Цей наполегливий контроль усіх моїх вчинків, тим більше несправедливий, що я не тільки не заперечував проти їхніх вчинків, але навіть не розпитував про них, став мені до того обтяжливим, що я вже не міг без остраху розкривати їхні листи до мене, і зміст цих листів дуже часто виправдовував мої страхи. Я визнавав, що всі ці люди, які були молодші за мене і самі дуже потребували уроків, що ними сипали переді мною, не мали права поводитися зі мною, як з дитиною. «Любіть мене, як я люблю вас, – говорив я їм, – і не втручайтесь у мої справи, як я не втручаюсь у ваші, – ось усе, про що я вас прошу». Якщо одне з цих прохань і було виконане, то, в усякому разі, не друге.