Жан-Жак Руссо - Сповідь

Як же я вчинив у цьому випадку? Безперечно, читач уже здогадався про це, якщо хоч трохи слідкував за мною досі. Неможливість зустріти кохання в реальному світі штовхнула мене у світ фантазій, і, не бачачи в життєвій дійсності нічого гідного своїх марень, я перенісся у світ ідеальний, який моя творча уява незабаром населила істотами, що відповідали потребі мого серця. Ніколи ще такий вихід не був більш до речі і не був пліднішим. У своїх безперервних захопленнях я впивався бурхливими потоками найчудовіших почуттів, що коли-небудь наповнювали серце людини. Зовсім забувши про людський рід, я створив собі товариство з досконалих істот, божественних як своєю доброчесністю, так і красою, – друзів надійних, ніжних, вірних, яких ніколи в мене не було в цьому світі. Я так захопився бувати в емпіреях, серед чарівних творінь своєї уяви, що проводив так цілі години і цілі дні. Я втратив лік часові, забув про все на світі, і, похапцем поївши, прагнув якомога швидше втекти в свої милі гаї. Якщо в такі хвилини, коли я поспішав у зачарований світ, до мене приходили якісь жалюгідні смертні, щоб утримати мене на землі, я не міг ні приховати, ні стримати свою досаду і, не володіючи собою, зустрічав їх так різко, що можна було назвати це грубістю. Все це тільки посилило мою репутацію мізантропа, але якби люди вміли краще читати в моєму серці, то вони про мене думали б зовсім інакше.

У розпалі своєї найсильнішої екзальтації я раптом уподібнився паперовому змієві, котрого потягли за шворку, сама природа повернула мене з небес на землю за допомогою досить сильного нападу моєї хвороби. Я вдавався до зонда – єдиного засобу, що полегшував мої болі, і це поклало край моїй ангельській любові: крім того, що не можна бути закоханим, коли хворієш, моя уява, що розпалюється на вільному повітрі, під деревами, тужить і згасає в кімнаті під балками стелі. Я часто шкодував про те, що на світі не існує дріад, серед них я неминуче знайшов би предмет своєї прихильності.

Мої прикрощі посилювалися й іншими домашніми незгодами. Пані Ле Вассер, хоча й була зі мною люб’язна, робила все, аби відвернути від мене свою дочку. Я одержав листи від своїх колишніх сусідів, у яких повідомлялося, що мила старенька без мого відома зробила кілька боргів од Терезиного імені, а та знала, але нічого не сказала мені про це. Необхідність сплатити ці борги сердила мене значно менше, ніж таємниця, яку з них робили. Як могла жінка, від якої я нічого не приховував, щось приховувати від мене? Хіба можна щось приховувати від тих, кого кохаєш? Гольбахівський гурток, побачивши, що я не приїжджаю до Парижа, почав не на жарт побоюватися, що мені сподобається в селі і я так збожеволію, що залишуся там назавжди. І ось почалися підступи, за допомогою яких намагалися повернути мене в місто. Дідро, який не хотів виступати безпосередньо, намагався посварити зі мною Делейра, з котрим я його познайомив. Делейр, не розуміючи справжньої мети Дідро, передавав мені все, чого повчав його Дідро.

Здавалося, все сприяло тому, щоб вивести мене з моєї солодкої і безрозсудної мрійливості. Я ще не одужав від нападу своєї хвороби, як отримав примірник поеми «Про руйнування Лісабона», [164]надісланий мені, як я гадав, самим автором. Це змусило мене написати йому і висловити свою думку про його поему. Я зробив це в листі, який багато часу по тому був надрукований без моєї згоди, про що буде сказано нижче.

Мене так дивувало, що цей бідолаха, обтяжений, так би мовити, добробутом і славою, проте постійно скаржиться на лиха людського життя і твердить, що на землі все погано, що я поставив собі змусити його схаменутись і довести йому, що все на світі чудово. Вольтер, який завжди вдавав, ніби вірить у Бога, насправді вірив тільки в диявола, бо його уявний бог – істота підступна, яка знаходить втіху в тому, щоб шкодити людям. Безглуздість цієї доктрини, що впадає в очі, особливо обурлива, коли людина обсипана всілякими життєвими благами, купається в розкошах, але прагне довести своїх ближніх до відчаю страшною і жорстокою картиною усяких можливих лих, яких він сам позбавлений. Маючи більше права, ніж він, перелічувати і зважувати нещастя людського життя, я сумлінно дослідив їх і показав йому, що ні за одне з цих нещасть не можна звинувачувати Провидіння і що джерелом їх є не стільки природа, скільки зловживання людини своїми здібностями. У цьому листі я звертався до нього з усією стриманістю, делікатністю, увагою і, можу навіть сказати, пошаною, які тільки можливі. Втім, знаючи виняткову чутливість самолюбності Вольтера, я відправив цього листа не особисто йому, а докторові Троншену, його лікарю і другу, уповноваживши його передати листа або знищити, залежно від того, що він знайде доречним. Троншен передав листа. Вольтер відповів мені кількома рядками, що, будучи хворим і доглядальницею в одній особі, він відкладає на якийсь час свою відповідь, і жодним словом не прохопився щодо порушеного питання. Троншен, пересилаючи мені його відповідь, долучив до неї свою записку, в якій висловив не надто багато поваги до того, чий лист передавав.