Жан-Жак Руссо - Сповідь

Пильністю і дбайливим наглядом мені вдалося так добре зберегти сад, що, незважаючи на дуже поганий урожай того року, збір виявився втричі більшим проти попередніх років. Щоправда, я зовсім не жалів себе, сторожуючи його, і навіть особисто супроводжував вози з фруктами, які відправляв до Шеврета й Епіна, сам носив корзини, а одного разу, пам’ятаю, ми з Терезою перетягнули таку важку корзину, що, знемагаючи під цією ношею, були змушені відпочивати кожні десять кроків, а коли донесли її до місця, то піт заливав очі.

Коли дощова осінь прирекла мене на самітництво, мені захотілося повернутися до своїх домашніх занять, та це виявилося неможливим. Усюди я бачив перед собою тільки двох чарівних подруг, їхнього друга, обставини і місцевість, де вони жили, і предмети, створені або прикрашені для них моєю уявою. Я ні хвилини не належав собі, видіння не покидало мене. Попри довгі, але марні зусилля відігнати від себе ці вигадки, вони врешті-решт зовсім зачарували мене, і я почав уже думати тільки про те, щоб надати їм деякого ладу, послідовності та створити з цього щось подібне до роману.

Мене дуже турбували наслідки, адже я так привселюдно й відкрито викривав себе. Після тих строгих принципів, які я нещодавно так гучно проголосив, після всіх суворих правил, які так посилено проповідував, після стількох уїдливих випадів проти чуттєвих книжок, що дихають любов’ю і ніжністю, чи можна було уявити собі що-небудь несподіваніше й обурливіше, ніж те, що я власноручно зараховую себе до авторів тих самих книжок, які так жорстоко плямував? Я усвідомлював свою непослідовність у всій її силі, обсипав себе докорами, червонів і обурювався на себе, але всього цього було недостатньо, щоб я схаменувся. Остаточно скорений, я змушений був піти на ризик і зважитися кинути виклик людським пересудам, залишаючи за собою можливість пізніше обговорити питання, показувати комусь свою працю чи ні, бо тоді я ще не припускав, що дійду до її публікації.

Зупинившись на цьому рішенні, я з головою поринув у свої мріяння і, крутячи їх так і сяк у своїй голові, склав собі свого роду план, виконання якого тепер відоме. То було, безперечно, найкращим результатом, до якого я міг дійти у своєму божевіллі. Любов до добра, що ніколи не покидала мого серця, спрямувала все у корисний бік, де змогла знайти собі застосування моральність. Мої хтиві образи втратили б усю свою чарівність, якби в них не було ніжного колориту невинності. Дівчина, що не встояла перед спокусою, викликає жалість, яка може бути вигідна для кохання і часто робить її не менш привабливою, але хто може стерпіти без обурення видовище сучасних звичаїв? І що може бути обурливіше, ніж гординя невірної дружини, яка, відкрито зневажаючи свій обов’язок, ще й вимагає від чоловіка вдячності за те, що вона робить йому ласку, не даючи себе заскочити на місці злочину? У природі немає досконалих істот, і їхні уроки не доходять до нас. Але якщо молода жінка з ніжним і чесним серцем ще дівчиною дозволяє любові отримати над собою перемогу, а в шлюбі знаходить у собі сили у свою чергу перемогти цю любов і знову стати доброчесною, то кожен, хто вважатиме такий образ непристойним і неповчальним, буде брехун і лицемір, не слухайте його.

Крім питання про моральність і подружню вірність, докорінним чином пов’язаного з усім суспільним устроєм, я потай думав розвинути й думку про суспільний мир та згоду, думку вищу і, можливо, значнішу саму по собі, принаймні для того часу. Буря, здійнята «Енциклопедією», не тільки не вщухла, а й була тоді саме в розпалі. Обидві партії, люто зчепившись, були схожі більше на скажених вовків, що прагнули розшматувати одне одного, ніж на християн і філософів, що хочуть взаємно освітити, переконати й повернути одне одного на шлях істини. Обом бракувало лише енергійних вождів, які мали б довіру, щоб боротьба між ними перетворилася на громадянську війну, і бозна до чого привела б громадянська війна на релігійному ґрунті, коли жорстока нетерпимість була, по суті, з обох боків однакова. Природжений ворог всякого партійного духу, я відверто висловлював тим і тим суворі істини, але вони не слухали мене. Тоді я вдався до іншого засобу, який здався мені чудовим у своїй простоті: я спробував пом’якшити їхню взаємну ненависть, зруйнувавши їхні забобони, і показати кожній партії заслуги і чесноти супротивника, гідні суспільної пошани і поваги з боку кожного смертного. Цей не дуже розсудливий проект, що припускав у людях добру волю, змусив мене припуститися помилки, за яку я дорікав абатові де Сен-П’єру, і мав у підсумку лише той успіх, на який заслуговував: партії між собою не примирилися, зате спільними силами накинулись на мене. Але поки досвід не довів мені мого безумства, я вдавався до нього, смію сказати, з усім запалом, гідним мети, що надихала мене, і захоплено малював характери Вольмара і Юлії, [169]сподіваючись обох зробити привабливими і, навіть більше, такими, що взаємно посилюють привабливість одне одного.