Жан-Жак Руссо - Сповідь

Якраз у цей час пані д’Удето несподівано відвідала мене вдруге. За відсутності чоловіка, капітана жандармерії, і коханця, який теж служив, вона оселилася в Обоні, що в долині Монморансі, де винайняла для себе гарненький будиночок. Звідти вона і приїхала знову до мене в Ермітаж. Цього разу вона була верхи і в чоловічому костюмі. Хоч я не люблю подібних маскарадів, романтичний вигляд її полонив мене – і спалахнула любов. Оскільки вона була першою і єдиною в моєму житті, а її жахливі наслідки назавжди запали мені в пам’ять, хай буде мені дозволено торкнутися деяких подробиць.

Графині д’Удето було близько тридцяти років, і вона не була красунею. Обличчя її псували сліди віспи, шкіра була недостатньо ніжна, у неї були короткозорі очі, трохи опуклі, але разом з тим вона здавалася дуже молодою, а лице, живе і миле, дихало ласкою. Густе чорне волосся, кучеряве з природи, падало майже до колін. Вона була невисока на зріст, і в усіх її рухах була одночасно якась незграбність і витонченість. У її природному і дуже приємному розумі щасливо поєднувалися веселість, легковажність і наївність, мова її іскрилася чарівними дотепами, яких вона не вишукувала, – вони виривалися самі собою. Вона мала багато приємних талантів: грала на клавесині, добре танцювала, писала досить непогані вірші. Вдача у неї була ангельська, її основою була душевна м’якість, і вона сполучала в собі всі чесноти за винятком обережності й сили. А крім того, вона була така чесна і шляхетна у стосунках з людьми, що навіть ворогам її не було потреби від неї ховатися. Під ворогами я розумію тих жінок, що ненавиділи її, сама ж вона не вміла ненавидіти, і я думаю, що ця спільна для нас обох риса багато сприяла зародженню моєї пристрасті до неї. У хвилини найінтимніших розмов з нею я ніколи не чув, щоб вона погано відгукувалася про відсутніх, навіть про свою невістку. Вона не вміла ні приховувати того, що думає про інших, ні стримувати своїх почуттів, і я переконаний, що про свого коханця вона говорила навіть з чоловіком, як говорила про нього зі своїми друзями, знайомими і з ким завгодно. І нарешті, чистоту і щирість її прекрасної вдачі неспростовно доводить те, що, хоча вона була схильна до найвідчайдушнішої легковажності і до найсмішнішої необачності, і нерідко у неї бували витівки, дуже небезпечні для неї самої, ніколи вона не робила нічого образливого для хоч би кого.

Її дуже рано і проти її волі видали заміж за графа д’Удето, людину заможну, доблесного офіцера, але гравця і гультяя, зовсім не люб’язного, якого вона ніколи не кохала. У панові де Сен-Ламбері вона знайшла всі достоїнства свого чоловіка, але в поєднанні з приємнішими якостями – розумом, чеснотами і талантами. Якщо у звичаях того часу щось і заслуговує на прощення, то це, звичайно, прихильність, виправдана постійністю, що дає свої плоди і скріплена взаємною повагою.

Вона приїжджала до мене, як мені здається, почасти з власної схильності, але ще більше ради того, щоб потішити Сен-Ламбера. Він заохочував її до цього і справедливо вважав, що дружба, яка зароджувалася між нами, зробить це знайомство приємним для всіх трьох. Вона знала, що мені відомо про їхній зв’язок, і, оскільки вона могла вільно говорити зі мною про Сен-Ламбера, їй подобалося моє товариство. Вона приїхала; я побачив її. Я був сп’янілий безпредметним коханням, це сп’яніння засліпило мене, і предметом кохання стала вона. У пані д’Удето я побачив свою Юлію, і хоча незабаром побачив у ній уже тільки її саму, але наділену всією довершеністю, якою я у мріях прикрасив кумира свого серця. До того ж вона почала говорити про Сен-Ламбера мовою пристрасної коханки. Заразлива сила кохання! Слухаючи її, відчуваючи її близькість, я був охоплений солодким трепетом, якого ніколи не почував біля іншої. Вона говорила, і я був зворушений. Мені здавалося, що я цікавлюся тільки її почуттями, але я сам надихався ними, я жадібно припадав до отруєної чаші, відчуваючи поки що лише її насолоду. Нарешті, непомітно для мене і непомітно для неї самої, вона викликала в мені до себе всі почуття, які виявляла до свого коханця. На жаль! Надто пізно і дуже болісно було спалахувати пристрастю, такою ж бурхливою, як і нещасною, до жінки, серце якої було сповнене кохання до іншого!

Незважаючи на надзвичайні душевні хвилювання, які я переживав біля неї, я не відразу зрозумів, що зі мною відбулося. Аж коли вона поїхала, я, бажаючи повернути свої думки до Юлії, був уражений тим, що міг тепер думати тільки про пані д’Удето. Тут очі мої розплющились, і я застогнав від болю, зрозумівши своє нещастя, але я ще не передбачав його наслідків.