Жан-Жак Руссо - Сповідь

Пані д’Удето відвідувала мене й далі, і я негайно віддавав їй візити. Вона любила ходити пішки, як і я, і ми робили тривалі прогулянки в чарівній місцевості. Щасливий своїм коханням і можливістю говорити про нього, я був би в найсолодшому стані, якби моя безглузда підозрілість не руйнувала всієї його чарівності. Вона спочатку не зрозуміла мого дурного ставлення до її привітності, але моє серце ніколи не вміло приховувати того, що в ньому відбувається, і вона недовго залишалася в невіданні щодо моїх підозр. Вона спробувала обернути це на жарт, але цей засіб не вдався, а лише розлютив мене. Її співчутлива ніжність виявилася невідпорною, її докори мене розчулили, у відповідь на мої несправедливі побоювання вона виявила таку турботливість, що я нею зловжив. Я зажадав од неї доказів, що вона не сміється з мене. Вона зрозуміла, що нема жодної можливості заспокоїти мене. Я зробився наполегливим, становище було дражливим. Дивно і, можливо, унікально в своєму роді, що жінка, змушена йти на поступки, так дешево відбулася. Вона не відмовила мені ні в чому, на що могла піти найніжніша дружба. Вона не поступилася мені нічим, що могло б порушити її вірність, а я мав приниження бачити, що полум’я, розбурхане в моїй крові її ласками, не зронило в її почутті жодної іскри.

Я десь мовив, що не треба давати найменшої волі почуттям, якщо хочеш у чомусь їм відмовити. Щоб зрозуміти, до якої міри це правило виявилося неправильним щодо пані д’Удето, і як вона була права, покладаючись на себе, треба знати до найменших подробиць наші тривалі і часті розмови наодинці, прослідкувати весь їхній запал протягом чотирьох місяців, що їх ми провели разом майже у безприкладній близькості, як друзі різної статі, дотримуючись відомих меж, яких ми жодного разу не переступили. О, як довго я зволікав, щоб зазнати справжнього кохання, зате як дорого заплатили мої почуття і моє серце за згаяний час! Які захоплення переживаєш біля люблячої істоти, якщо навіть нерозділене кохання викликає подібне!

Але я не правий, кажучи «нерозділене кохання»; моє кохання якоюсь мірою було розділеним, воно було однаковим з обох боків, хоча і не взаємним. Ми обидва були сп’янілі коханням: вона – до свого коханця, а я – до неї; наші зітхання, наші солодкі сльози зливалися. Ми були ніжними повірниками одне одного, і в наших почуттях було так багато спільного, що вони до певної міри перетинались. А проте серед цього небезпечного сп’яніння пані д’Удето ніколи не забулася ні на хвилину. А я запевняю, присягаюся, що коли, захоплений своїми почуттями, іноді й намагався похитнути її вірність, то ніколи не бажав цього по-справжньому. Сама сила моєї пристрасті стримувала мої поривання. Необхідність жертви прославляла мою душу. Ореол всіх чеснот прикрашав у моїх очах кумира мого серця; осквернити його божественний образ означало б знищити його. Я міг би скоїти злочин, його сто разів було скоєно в моєму серці, але осквернити мою Софі! Та хіба це можливо? Ні-ні; я сто разів говорив їй самій, що якби я був владний вгамувати свою пристрасть, якби вона з власної волі підкорилась мені, то, за винятком кількох коротких хвилин забуття, я відмовився б бути щасливим такою ціною. Я дуже кохав її, щоб бажати володіти нею.

Від Ермітажу до Обона близько льє відстані, під час моїх частих поїздок мені траплялося ночувати там. Одного вечора, повечерявши удвох, ми пішли до саду прогулятися. Згори на нас лилося дивовижне місячне сяйво.

У глибині саду розрослися великі кущі, за якими починався чудовий гай, прикрашений водограєм, влаштувати який придумав я, а вона втілила мою думку в реальність. Безсмертний пам’ятник невинності й насолоди! У цьому гаї, сидячи з нею на дерновій лавці, під квітучою акацією, я здобувся на слова, справді гідні виявити порухи мого серця. То було вперше й востаннє в моєму житті, але я був піднесений, якщо можна назвати піднесеним усе те миле і привабливе, що найніжніше і найпалкіше кохання може викликати в серці чоловіка. Скільки чарівних сліз пролив я, припавши до її колін! Скільки сліз змусив її пролити проти її волі! Нарешті в мимовільному захваті вона вигукнула: «Ні, не було ще жодної людини, люб’язнішої за вас, і ніхто не кохав так, як ви! Але ваш друг Сен-Ламбер слухає вас, а моє серце не може покохати знову». Я замовк зітхаючи і поцілував її… Що за поцілунок! Але й тільки. Уже шість місяців вона жила сама, тобто далеко від чоловіка і від коханця, і протягом трьох місяців із шести ми бачилися майже щодня, і завжди між нами третім була любов. Ми повечеряли удвох, ми гуляли наодинці в гаї при місячному світлі, і, після найпалкішої і найніжнішої двогодинної розмови вона вийшла вночі з цього гаю і з обіймів свого друга такою ж незайманою, такою ж чистою тілом і душею, якою туди прийшла. Зважте, читачу, всі ці обставини, а я більше нічого не додам.