Жан-Жак Руссо - Сповідь

І хай читач не подумає, що й цього разу мої почуття залишалися так само спокійні, як поруч з Терези із матусею. Я вже сказав, що то було кохання – кохання в усій своїй силі і в усій своїй несамовитості. Не описуватиму хвилювань, здригань, тремтіння, судорожних поривів і завмирань серця, які я відчував постійно, про це можна судити вже з того враження, яке справляє на мене сам лише її образ. Я сказав, що від Ермітажу до Обона було далеко, я ходив туди через чарівні пагорби Андійї. Я йшов, мріючи про ту, яку зараз побачу, про її ласкаву зустріч, про поцілунок, що чекав мене. Цей єдиний, цей фатальний поцілунок заздалегідь розпалював мою кров до такої міри, що у мене паморочилося в голові, темніло в очах, мої тремтячі коліна відмовлялися підтримувати мене, і я мусив зупинитися, сідати, весь мій організм надзвичайно розладнувався, я був близький до непритомності. Усвідомлюючи небезпеку, я намагався в дорозі розважитися й думати про інше. Але не встигав я пройти і двадцяти кроків, як ті самі спогади, з тими ж наслідками, поверталися, щоб накинутися на мене, не даючи мені змоги звільнитися, і хоч як я старався, мені, здається, жодного разу не вдалося пройти весь цей шлях безкарно. Я приходив до Обона слабкий, виснажений, у знемозі, ледве тримаючись на ногах. Але досить було мені побачити її – і все знову було добре; я відчував біля неї тільки тягар невичерпної і, як завжди, марної сили.

На моєму шляху, неподалік Обона, була мальовнича тераса, названа горою Олімп, куди ми іноді ходили, кожен зі свого боку. Я був перший: мені завжди доводилося чекати її. Як дорого коштувало мені це очікування! Щоб розважитися, я пробував писати олівцем записки; я сміливо міг би писати їх своєю власною кров’ю; але жодної не міг дописати до кінця так, щоб її можна було прочитати. Коли пані д’Удето іноді знаходила їх в умовленому тайничку, вона могла тільки переконатися, в якому справді шаленому стані я писав їй.

Такий стан і, головне, його тривалість, три місяці безперервного збудження і стриманості, довели мене до такого виснаження, що я не міг одужати від нього протягом кількох років, і зрештою воно стало причиною грижі, яку я заберу з собою чи, радше, вона забере мене в могилу. Така історія єдиної любовної втіхи людини, дуже пристрасної і водночас дуже нерішучої, яку тільки створювала природа. Такі були останні щасливі дні, відлічені мені на землі, а тепер починається довгий ланцюг моїх майже безперервних нещасть.

Читач бачив, що протягом усього мого життя серце моє, прозоре, як кришталь, ні на хвилину не могло приховати скільки-небудь яскравого почуття, що знаходило собі в ньому притулок. Тож поміркуйте, чи міг я довго таїти свою любов до пані д’Удето! Наша близькість впадала усім в очі, та ми й не робили з неї ніякої таємниці. Вона була не така, щоб потребувати цього. Пані д’Удето почувала до мене найніжнішу дружбу і нітрохи не дорікала собі за це, а я ставився до неї з найбільшою повагою, краще за всіх знаючи, яка вона гідна цього, вона була щира, неуважна, легкодумна, я – правдивий, незграбний, гордий, нетерплячий, запальний. Обманюючись безпечністю своєї невинності, ми компрометували себе значно більше, ніж якби ми були справді грішні. Ми обидвоє бували в Шевреті і часто зустрічалися там, іноді навіть призначаючи одне одному побачення. Там ми проводили час, як завжди: гуляли щодня удвох, розмовляли про предмети нашого кохання, про наші обов’язки, про нашого друга, про наші невинні плани, і все це під вікнами пані д’Епіне, звідки та невпинно спостерігала за нами, думаючи, що ми кидаємо їй виклик, і очі й серце її сповнювалися люттю й обуренням.

Всі жінки володіють мистецтвом приховувати свій гнів, особливо коли він сильний. Пані д’Епіне, запальна, але розсудлива, володіла цим мистецтвом досконало. Вона прикинулася, ніби нічого не помічає, нічого не підозрює і водночас стала до мене удвічі люб’язніша, привітніша, мало зі мною не кокетувала, проте з невісткою поводилася підкреслено грубо, виявляла презирство до неї і, здавалося, хотіла залучити до цього й мене. Легко зрозуміти, що це їй не вдалося, але для мене це було тортурами. Мучений суперечливими почуттями, я був зворушений її увагою і насилу стримував свій гнів, коли бачив, як вона нешанобливо ставиться до пані д’Удето. Ангельська доброта останньої змушувала її зносити все, не нарікаючи і навіть не сердячись. До того ж вона часто бувала така неуважна і завжди так малочутлива до подібних речей, що в більшості випадків нічого не помічала.