Жан-Жак Руссо - Сповідь

Я довго вагався, роздумуючи, як мені поводитися з нею, ніби справжнє кохання дозволяє розуму тверезо мислити. Я ще не встиг нічого вирішити, як вона приїхала знов і заскочила мене зненацька. Цього разу я вже знав, що зі мною. Сором, супутник нерозважливих справ, зробив мене безмовним і змусив тремтіти перед нею, я не зважився вимовити ні слова, не смів підвести на неї очей, мене охопило невимовне хвилювання, яке вона не могла не помітити. Я вирішив зізнатися їй у цьому і дати їй самій угадати причину мого стану, а це означало сказати їй усе досить ясно.

Якби я був молодий і привабливий, а пані д’Удето виявила б до мене слабкість, я не схвалив би такої її поведінки, та, оскільки нічого такого й не було, я можу лише захоплюватись нею. Вона повелася однаковою мірою великодушно і розсудливо. Вона не могла різко порвати зі мною, не пояснивши причини Сен-Ламберові, котрий сам послав її до мене: це означало б поставити нашу дружбу під удар, а можливо, й викликати скандал, якого вона хотіла уникнути. Вона ставилася до мене уважливо і доброзичливо. Моє безумство викликало в ній жалість, і, не розпалюючи в мені марних сподівань, вона захотіла мене вилікувати. Їй дуже хотілося зберегти для свого коханця і для самої себе друга, якого вона високо цінувала, і ні про що не говорила вона з більшим задоволенням, як про інтимне й миле товариство, яке ми могли б створити утрьох, якби я став розсудливим. Вона не завжди обмежувалася такими дружніми вмовляннями і не скупилася при нагоді на різкіші докори, на які я цілком заслуговував.

Сам я скупився на них ще менше: залишившись сам, я схаменувся. Висловившись, я став спокійніший: легше зносити кохання після того, як та, кого кохаєш, дізнається про нього. Я з такою силою дорікав собі, що саме це повинно було б вилікувати мене, якби зцілення було можливе. До яких тільки вагомих доводів не вдавався я, щоб задушити свою пристрасть! Я думав про свою мораль, свої почуття, свої правила, сором, невірність і зраду, про зловживання дружньою довірою, про те, що смішно, зрештою, в моєму віці палати навіженою пристрастю до жінки, серце якої зайняте іншим і не може ні відповісти мені взаємністю, ні залишити якусь надію: така пристрасть не тільки не виграє від постійності, але з кожним днем ставатиме все нестерпнішою.

Хто повірить, що це останнє міркування, яке мало б переважити всі інші, навпаки, допомогло мені обійти їх. Чи варто, думав я, мучитися докорами сумління через безумство, згубне лише для мене самого? Хіба я такий молодий, щоб бути небезпечним для пані д’Удето? Чи не думаю я, що мої витончені манери, моя зовнішність і моє вбрання можуть спокусити її? Та кохай собі на здоров’я, бідолашний Жан-Жаку, й будь спокійний: твої зітхання аж ніяк не нашкодять Сен-Ламберу!

Читач знає, що я ніколи не був самовпевнений, навіть за молодих літ. Такий спосіб мислення відповідав моєму розумовому складу, він заохочував мою пристрасть, і цього було досить, щоб я віддався їй цілковито і навіть посміявся з недоречних своїх побоювань, викликаних, як здавалося мені, радше марнославством, ніж розсудливістю. Повчальний приклад для чесних душ: порок ніколи не нападає відкрито, а знаходить спосіб захопити зненацька, завжди прикриваючись яким-небудь софізмом, а нерідко й доброчесністю.

Я відкинув докори сумління й віддався своєму почуттю без будь-якої міри. І зауважте, будь ласка, як моя пристрасть ішла за моєю вдачею, щоб зрештою затягти мене у безодню. Спочатку вона прибрала смиренного вигляду, щоб заспокоїти мене, а потім, щоб додати мені сміливості, довела цю смиренність до підозрілості. Пані д’Удето, не припиняючи нагадувати мені про мій обов’язок і розсудливість, ніколи не заохочуючи мого безумства, у всьому іншому ставилася до мене з найбільшою добротою і розмовляла зі мною найніжнішим дружнім тоном. Присягаюся, з мене досить було б такої дружби, якби я повірив у її щирість, але вона мені здавалася надто палкою, щоб бути справжньою, і я чомусь забрав собі в голову, що моє кохання, таке недоречне в моїх літах і з моєю зовнішністю, принизило мене в очах пані д’Удето, і тепер ця молода вітрогонка хоче тільки посміятися з мене та моїх старих компліментів, що вона розповіла про все Сен-Ламберу, а він, обурюючись на моє віроломство, став на її бік, і вони разом змовилися остаточно закрутити мені голову, а потім узяти на глум. Така дурниця, що змусила мене шаленіти в двадцять шість років, коли я зустрівся з пані де Ларнаж, якої зовсім не знав, була б мені, мабуть, простима і в сорок п’ять років у стосунках з пані д’Удето, якби мені не було відомо, що вона та її коханець – дуже порядні люди, щоб дозволити собі таку жорстоку розвагу.