Жан-Жак Руссо - Сповідь

Хоча друга моя пригода теж була пов’язана з продажною жінкою, вона була зовсім інша як за початком, так і за наслідком. Я говорив, що капітан Олів’є запросив мене пообідати у нього на судні і що я привів із собою секретаря іспанського посольства. Я чекав гарматного салюту. Екіпаж зустрів нас, вишикувавшись у фрунт, але жодного залпу не пролунало, що дуже мене образило. Справді, на купецьких кораблях гарматним салютом зустрічають людей, які, звичайно, не могли зрівнюватися з нами, до того ж я вважав, що заслуговую на особливу увагу з боку капітана. Я не зміг приховати своїх почуттів, мені це ніколи не вдавалося, і, хоча обід був дуже смачний, а Олів’є дуже люб’язний, я сів за стіл у поганому настрої, мало їв і ще менше говорив. Я чекав залпу принаймні при першому тості. Та де там! Карріо, що читав у мене в душі, підсміювався, бачачи, що я суплюся, як дитина. Минула третина обіду, і я помітив, що до судна наближається гондола. «Присягаюся честю, – мовив мені капітан, – стережіться, ворог близько!» Я запитав у нього, що він має на увазі, він відбувся жартом. Гондола причалила, і я побачив, що з неї виходить сліпучої краси молода жінка, дуже кокетливо одягнена і спритна, трьома стрибками вона опинилася в каюті і сіла поруч мене раніше, ніж їй поставили прибор. Вона була така ж чарівна, як і жвава. Вона говорила тільки по-італійськи, і самого її акценту було досить, аби закрутити мені голову. Не припиняючи їсти і теревенити, вона раптом глянула на мене, придивилася і, вигукнувши: «Пресвята Діво! Мій любий Бремоне, як давно я тебе не бачила!» – кидається мене обіймати, вп’ялася губами в мої губи і стисла мене так, що я ледь не задихнувся. Її великі чорні очі вогняними стрілами пронизали моє серце, і, хоча несподіванка спочатку збила мене з пантелику, хвиля пристрасті дуже швидко оволоділа мною і підхопила так, що, незважаючи на сторонніх людей, красуні довелося мене стримувати, бо я геть сп’янів чи, точніше, ледве стримував любовний шал. Помітивши, що я розпалився так, як вона того й хотіла, жінка стала стриманішою в своїх пестощах, але жвавість її нітрохи не зменшилась.

Коли їй здумалося пояснити нам справжню чи вигадану причину своєї палкості до мене, вона сказала, що я дуже схожий на пана де Бремона, начальника тосканської митниці, що вона була до нестями закохана в цього Бремона і все ще палає до нього пристрастю, хоча й кинула його через дурість, і що вона хоче замінити його мною. Вона заявила, що кохатиме мене, бо їй це подобається, що я теж повинен кохати її доти, поки це їй не обридне, і що коли вона мене кине, я повинен поставитись до цього так само покірливо, як поставився її любий Бремон. Сказано – зроблено. Вона заволоділа мною, як своєю власністю, вручила мені свої рукавички, віяло, пояс, капелюшок, наказувала мені йти туди чи сюди, робити те чи те, і я слухняно все виконував. Вона веліла мені відіслати її гондолу, тому що вирішила скористатись моєю, і я зробив це, вона веліла мені поступитися місцем Карріо, бо їй захотілося погомоніти з ним, і я виконав і це. Вона покликала мене, і я повернувся. «Послухай, Занетто, – мовила вона мені, – я не хочу, щоб ти кохав мене по-французьки, це було б зовсім негарно, як тільки тобі набридне, йди собі геть. Але попереджаю тебе, не залишайся зі мною наполовину». Після обіду ми пішли оглядати скляну фабрику в Мурано. Вона накупила собі безліч усіляких дрібничок, безцеремонно дозволивши нам розплатитися за них, але при цьому скрізь роздаючи чайові, що значно перевищували витрачені нами гроші. Судячи з байдужості, з якою вона розкидалася власними грошима і змушувала нас розкидатися нашими, було видно, що вони не мають для неї ніякої цінності. Думаю, вона змушувала інших платити за себе не через скнарість, а через марнославство: вона раділа, що її прихильність так дорого цінується.

Увечері ми відвезли її до неї додому. Під час нашої розмови я побачив у неї на туалетному столику два пістолети. «О! – мовив я, взявши один з них. – Яке незвичайне пуделко для мушок; чи не можна дізнатися, навіщо це вам? Ви ж бо маєте іншу зброю, що стріляє куди краще». Після кількох жартів у тому ж тоні вона сказала мені з наївною гордістю, що надавала їй ще більшої чарівності: «Коли я прихильно ставлюся до людей, яких не люблю, то змушую їх платити за нудьгу, яку вони наганяють на мене, і це цілком справедливо; але, терплячи їхні пестощі, я не хочу терпіти образ і не попущу першому ж, який зневажливо поставиться до мене».

Вже йдучи, я попросив її про зустріч наступного дня. Я не змусив її чекати і застав її напівголою, тобто у більш ніж легковажній спідній білизні, яка відома тільки в південних країнах і яку я не описуватиму, хоча й пам’ятаю дуже добре. Скажу тільки, що її рукавчики і краї викоту були вишиті шовком та оздоблені рожевими помпонами. Мені здалося, що це ще більше пожвавлювало чудовий колір її шкіри. Потім я довідався, що така венеціанська мода; вона така чарівна, що я дивуюся, як ця мода не перейшла і до Франції. Я й подумати не міг, які втіхи чекали на мене. Я вже розповідав про пані де Ларнаж із захопленням, в яке іноді занурюють мене спогади про неї, але яка ж вона була стара, неприваблива і холодна в порівнянні з моєю Джульєттою! Не намагайтеся уявити собі красу і чарівність цієї спокусливої дівчини, ви будете дуже далекі від істини. Юні монастирські діви не такі свіжі, красуні сералю не такі жваві, а райські гурії не такі спокусливі, як вона. Ніколи ще серце й почуття смертного не передчували такої солодкої розкоші. О, якби тільки я зумів віддатися блаженству хоч на одну мить! Я зажив його, але без чарівності, я затамував усі захвати і, ніби заради втіхи, убив їх. Ні, природа не створила мене для любовних розваг. Вона влила в мою божевільну голову отруту того невимовного щастя, жадання якого вклала в моє серце.