Жан-Жак Руссо - Сповідь

Чутки про мою історію випередили мене, і після свого приїзду я виявив, що в міністерствах і в суспільстві всі обурені дикими витівками посланника. Незважаючи на це і на загальне обурення у Венеції, незважаючи на неспростовні докази, подані мною, я не зміг добитися справедливості. Не отримавши ні сатисфакції, ні відшкодування, я був залишений на розсуд посланника відносно моєї платні, і все це тільки тому, що я не був французом, не мав права на заступництво Франції і, отже, наша з ним сварка була нашою приватною справою. Всі були згодні зі мною в тому, що мене образили, обдурили і зробили нещасним; що посланник вчинив безглуздо, жорстоко і несправедливо, і що все це назавжди вкриє його ганьбою. Але що вдієш! Він був посланником, а я – всього лише секретарем. Порядок чи те, що ним називають, вимагав, щоб я не добивався ніякої справедливості, і я не добився її. Я уявляв, що коли кричатиму і публічно обурюватимуся цим божевільним так, як він на те заслуговує, мені накажуть зрештою замовкнути; мені тільки цього і треба було, я твердо вирішив підкоритися лише після того, як почую собі вирок. Мені не заважали галасувати і навіть хором підтримували мене, але справа не рухалася з місця, і, нарешті втомившись від того, що всі визнають правду за мною, але відмовляють мені в правосудді, я занепав духом і все кинув.

Лише одна людина, від якої я найменше сподівався такої несправедливості, прийняла мене погано – це була пані де Безенваль. Переповнена своїми чиновницькими і дворянськими забобонами, вона ніяк не могла погодитися з тим, що посланник міг виявитися неправим перед своїм секретарем. Її прийом мав сліди упередженості. Мене це так образило, що, пішовши від неї, я написав їй листа, можливо, одного з найсильніших і найрізкіших, які мені коли-небудь доводилося писати, і відтоді більше ніколи вже до неї не повертався. Отець Кастель зустрів мене привітніше, але крізь його єзуїтську підлесливість проглядала вірність одному з великих правил його ордену: приносити слабкого в жертву сильному. Глибоке переконання в своїй правоті і природжена гордість не дозволили мені покірно зносити таку упередженість. Я припинив бувати у отця Кастеля і тим самим відвідувати монастир єзуїтів, в якому нікого, крім нього, не знав. До того ж тиранічний і схильний до інтриг дух його побратимів, такий несхожий на добродушність доброго отця Еме, викликав у мене таку огиду до знайомства з ними, що з того часу я не бачив нікого з них, хіба що отця Бертьє, якого двічі чи тричі зустрічав у пана Дюпена, коли він з усієї сили працював разом з ним над спростуванням Монтеск’є.

Щоб більше не повертатися до Монтеґю, я покінчу з тим, що мені ще залишається розповісти про нього. Під час сварки я сказав, що йому потрібний не секретар, а прокурорський писар. Він послухався цієї поради і зробив моїм наступником справжнього прокурора, який, прослуживши менше року, обікрав його на двадцять чи тридцять тисяч ліврів. Монтеґю прогнав його, запроторив у в’язницю, зі скандалом і ганьбою прогнав своїх радників. Скрізь і всюди він з усіма сварився, його обкидали такими образами, яких не стерпів би навіть лакей, і своїми дикими витівками добився нарешті того, що його відкликали і відіслали на спочинок у село. Мабуть, одна з отриманих ним доган стосувалася його сварки зі мною, принаймні незабаром після його повернення він прислав до мене свого дворецького, щоб той розрахувався зі мною. У той час я гостро потребував грошей: мої венеціанські борги, більше ніж будь-які інші, гідні називатися боргами честі, обтяжували мені душу. Я скористався наданими коштами, щоб сплатити ці борги, а також за векселем Занетто Нані. Я взяв те, що мені захотіли дати, розплатився з боргами і залишився, як і раніше, без єдиного су в кишені, але з полегкістю на серці. Відтоді я нічого не чув про пана де Монтеґю аж до самої його смерті, про яку довідався з газет. Упокій, Господи, цього бідолаху! Він так само підходив на роль посланника, як я в своєму дитинстві годився бути писарем. Проте ніхто не заважав йому з гідністю посідати своє місце, користуючись моїми послугами і швидко просуваючи мене до того становища, яке пророкував мені граф де Гувон, коли я був молодий, і здібності до якого я виявив цілком самостійно в зрілішому віці.

Справедливість і безнадійність моїх скарг заронили в мою душу сім’я обурення проти наших дурних громадянських установ, які справжнє суспільне благо і справедливість завжди приносять у жертву якомусь уявному порядку, бо насправді він порушує весь природний лад і санкцією влади освячує свавілля сильного й утиск слабкого. Тоді дві обставини завадили розвинутися цьому сімені так, як воно розвинулося згодом: по-перше, справа стосувалася мене самого, а особистий інтерес ніколи не створював нічого великого і шляхетного, не зміг би запалити і в моєму серці божественних поривів, здатних зароджуватися в ньому лише під впливом чистої любові до правди і краси; а по-друге, в той час я підпав під чарівливість дружби, яка стримувала і заспокоювала мій гнів ніжнішим почуттям.