Жан-Жак Руссо - Сповідь

Можна подумати, що тільки чорні наміри злих людей збуваються, а невинні плани добрих людей не здійснюються майже ніколи.

Випробувавши на собі весь тягар підлеглості, я дав собі слово ніколи більше не ставити себе в залежне становище. Побачивши, як мої честолюбні прагнення, породжені в мені обставинами, були зруйновані на самому початку, я не схотів повертатися до кар’єри, яка так добре починалася, але яку змушений був покинути не з власної волі, вирішив ні з ким себе не зв’язувати і зберегти незалежність, намагаючись добувати засоби до існування з допомогою своїх талантів. Досі я був про них дуже скромної думки, але тепер починав усвідомлювати їх справжню цінність. Я знову почав працювати над оперою, яку покинув через поїздку до Венеції. Щоб мати можливість працювати спокійно, я після від’їзду Альтуни повернувся до свого колишнього готелю «Сен-Кентен», де у відлюдному кварталі недалеко від Люксембурзького саду мені було зручніше працювати, ніж на галасливій вулиці Сент-Оноре. Ось тут і випала мені єдина справжня утіха, яку Небо послало мені в моїх нещастях і яка дає мені сили їх зносити. Мовиться не про швидкоплинне знайомство, і я повинен докладніше розповісти, як воно зав’язалося.

Готель перейшов до нової хазяйки, уродженки Орлеана. Вона взяла до себе в дім швачку, свою землячку, дівчину років двадцяти трьох, яка, як і сама хазяйка, завжди обідала разом з нами. Ця дівчина на ім’я Тереза Ле Вассер [131]була з доброї родини; її батько служив чиновником монетного двору в Орлеані, мати займалася торгівлею. У них було багато дітей. Коли орлеанську монету перестали карбувати, батько опинився на вулиці, мати збанкрутіла, кинула торгівлю й переїхала до Парижа разом з чоловіком та дочкою, яка своєю працею утримувала і себе, і батьків.

Коли я вперше побачив цю дівчину за столом, я був уражений її скромними манерами і ще більше – її жвавим і ніжним поглядом, подібного якому я ніколи не зустрічав. За столом, окрім пана де Бонфона, сиділо кілька хвалькуватих ірландських ченців та інших людей того ж ґатунку. Наша хазяйка сама жила досить безпутним життям. Тільки я говорив і поводився там пристойно. До дівчини почали чіплятися, я за неї заступився. Негідники відразу взялися за мене. Якби навіть я не відчув природного потягу до цієї бідолашної дівчини, то співчуття і дух суперечності прихилили б мене до неї. Я завжди любив порядність у поводженні і розмові, особливо з жінками. Я відкрито став її захисником. Помітно було, що вона цінує мою турботу, а її погляди, сповнені вдячності, яку вона не наважувалася висловити, глибоко проникали мені в душу.

Вона була дуже соромлива, я – теж. Ця спільна риса повинна була б завадити нашому зближенню, проте воно відбулося дуже швидко. Хазяйка, помітивши це, розлютилась, і її грубощі тільки посприяли моєму успіху в дівчини: не маючи іншої підтримки, окрім мене, вона засмучувалася, коли я йшов, і з нетерпінням чекала свого захисника. Схожість наших сердець і схильностей незабаром привела до звичайного в таких випадках результату. Вона вирішила, що знайшла в мені порядну людину, і не помилилася. Я вирішив, що знайшов у ній дівчину сердечну, просту і не кокетливу, і теж не помилився. Я заздалегідь сказав їй, що ніколи не покину її, але й не одружуся з нею. Любов, повага, наївна щирість були творцями мого торжества, і якраз тому, що серце її було ніжне і чесне, я був щасливий, небагато для того зробивши.

Вона боялася, як би я не розсердився, не знайшовши в ній того, чого, на її думку, я шукав. Ці її побоювання віддалили хвилину мого щастя більше, ніж будь-що інше. Я бачив, що вона збентежилась і розгубилася перед тим, як віддатися мені, ніби хотіла, але не сміла щось мені пояснити. Не уявляючи собі справжньої причини її збентеження, я вигадав причину, цілком помилкову і образливу для її моральності. Я вирішив, що вона збирається попередити мене про небезпеку, яка загрожує моєму здоров’ю, і дуже стривожився, щоправда, це не утримало мене, але протягом кількох наступних днів отруювало моє щастя. Оскільки ми не розуміли одне одного, наші розмови з цього приводу були повні загадок і недомовок, більш ніж смішних. Вона готова була подумати, що я геть божевільний, а я не знав, що думати про неї. Нарешті ми порозумілись. Вона зі сльозами призналася мені в єдиній своїй провині, скоєній ще в дитинстві, у результаті своєї недосвідченості і спритності її спокусника. Зрозумівши її, я радісно скрикнув: «Невинність! – вигукнув я. – Тільки цього й бракувало шукати в Парижі у двадцятирічній дівчині! О, Терезо, яке щастя, що ти, здорова і чесна, можеш бути моєю! Яке мені діло до того, чого я не шукав».