Жан-Жак Руссо - Сповідь

Я в усьому покладаюся на вас і на пана Балло і сподіваюся найближчим часом мати за честь віддячити вам і запевнити вас, шановний пане, що я уважатиму за честь, і т. д.».

Не варто дивуватися з надзвичайної ввічливості цього листа в порівнянні з іншими, майже грубими листами, які він писав мені потім. Він вирішив, що я користуюся особливою прихильністю герцога де Рішельє, а всім відома придворна виверткість Вольтера змушувала його бути люб’язним з новою особою до того часу, поки не з’ясується її значення.

Отримавши дозвіл Вольтера і відчуваючи себе вільним від зобов’язань перед Рамо, який шукав тільки нагоди нашкодити мені, я взявся до справи і за два місяці закінчив свою роботу. У віршах я обмежився лише небагатьма переробками. Я намагався тільки не дати слухачам відчути різницю стилів, і я мав сміливість вважати, що мені це вдалося. Робота над музикою була тривалішою і важчою. Крім того, що мені довелося написати багато сполучних уривків і, між іншим, увертюру, весь речитатив виявився надзвичайно важким: доводилося зв’язувати, часто за допомогою небагатьох віршів і дуже швидких модуляцій, симфонічні уривки і хори зовсім різних тонів, оскільки я вирішив нічого не змінювати із створеного Рамо, не бажаючи, щоб він звинуватив мене в тому, що я спотворив його музику. Цей речитатив мені вдався. Він був виразний, повний енергії і, головне, чудово модульований. Думка про двох великих людей, до яких мене сподобили прилучити, піднесла мій геній, і я можу сказати, що в цій невдячній і безславній праці, про яку публіка не могла навіть довідатись, я тримався майже на рівні з моїми зразками.

П’єсу в тому вигляді, в який я її привів, прорепетирували у великому театрі Опери. З трьох авторів був я один. Вольтера не було в Парижі, а Рамо не з’явився чи сховався. Слова першого монологу були дуже похмурі, ось їх початок: «Прийди, о смерте, й покінчи з нещастями мого життя». Довелося написати відповідну музику. Та саме на ній пані де Ля Попліньєр і побудувала свою критику, в’їдливо звинувативши мене в тому, що я написав похоронну музику. Герцог справедливо поцікавився, кому належать вірші цього монологу. Я подав йому рукопис, який він сам мені надіслав і який засвідчував, що вірші належать Вольтеру. «У такому разі, – мовив він, – тільки Вольтер і винен». Під час репетиції пані де Ля Попліньєр не схвалювала нічого з того, що було написано мною. Герцог захищав мене. Але все-таки я мав справу з дуже сильним супротивником, і мені дали зрозуміти, що багато місць доведеться переробити, порадившись щодо них з паном Рамо. Пригнічений таким висновком замість очікуваних і, безперечно, заслужених похвал, я повернувся додому із жорстоким смутком у серці. Змучений втомою, пригнічений горем, я захворів і протягом шести тижнів був не в змозі виходити з дому.

Рамо, якому доручили зробити переробки, вказані пані де Ля Попліньєр, прислав до мене по увертюру до моєї великої опери, щоб замінити нею щойно написану. На щастя, я відчув каверзу й відмовився її віддати. Оскільки до спектаклю залишалося всього п’ять чи шість днів, нової увертюри він написати не встиг, і йому довелося залишити мою. Вона була написана в італійській манері, у стилі зовсім новому в ті часи для Франції. Проте вона мала успіх, і я дізнався від пана де Вальмалета, королівського метрдотеля і зятя пана Мюссара, мого родича і друга, що аматори залишилися дуже задоволені моїми творами, а публіка не могла відрізнити їх від музики Рамо. Але пан Рамо з пані де Ля Попліньєр вжили заходів до того, щоб ніхто й не довідався, що я працював над ними. На обкладинках книжечок, що їх зазвичай роздають глядачам, серед авторів зазначався тільки Вольтер. Рамо визнав за краще, щоб його ім’я було зовсім викреслене, тільки б йому не довелося стояти поряд з моїм.

Одужавши, я вирішив одразу ж піти до герцога Рішельє. Але я спізнився; він поїхав у Дюнкерк, де мав керувати посадкою військ, що вирушали до Шотландії. Коли ж він повернувся, я, потураючи своїм лінощам, сказав собі, що вже надто пізно. Відтоді я його більше не бачив. Через лінощі я втратив честь вважатися автором свого твору, не одержав належної за нього винагороди, а мій час, праця, засмучення, хвороба і гроші, яких вони мені коштували, – все пропало марно. І все-таки мені здавалося, що герцог Рішельє почував до мене прихильність і був гарної думки про мої таланти, але моя нещасна доля і пані де Ля Попліньєр завадили здійсненню його добрих намірів.