Жан-Жак Руссо - Сповідь

Я не міг зрозуміти, чому мене ненавидить ця жінка, якій я прагнув сподобатись і коло якої старанно упадав. Гофкур пояснив мені причину. «По-перше, – мовив він, – вона у приязних стосунках з Рамо, вона його незмінна шанувальниця і не стерпить жодних його суперників. Крім того, в її очах ви заплямовані первородним гріхом, якого вона вам ніколи не простить. Гріх цей полягає в тому, що ви – женевець». Далі він розповів мені, що абат Юбер, теж женевець, щирий друг пана де Ля Попліньєра, доклав усіх зусиль, щоб утримати його від одруження з цією жінкою, яку він добре знав. За це вона зненавиділа його невмолимою ненавистю, як і всіх інших женевців. «Хоча її чоловік, – додав він, – має до вас дружні почуття, але, наскільки я знаю його, не розраховуйте на його підтримку. Він закоханий у свою дружину, вона ненавидить вас, вона зла і хитра, а тому ви ніколи нічого не досягнете в цьому будинку». Я взяв його слова до уваги.

Тоді ж Гофкур зробив мені ще одну послугу, якої я дуже потребував. Тільки що помер мій добродійний батько, якому було близько шістдесяти років. Тепер я відчув тягар цієї втрати менше, ніж міг би відчути в інший, не такий тяжкий для мене час. За його життя я не хотів вимагати своєї частини материнського спадку, доходом з якого він користувався, та після його смерті така делікатність стала зайвою. Але відсутність юридичного доказу смерті мого брата була перешкодою, яку Гофкур узявся усунути і справді усунув за сприяння адвоката Лорма. Оскільки я гостро потребував цих невеликих коштів і мав певність, що зможу одержати їх, я чекав остаточних новин з великим нетерпінням. Одного вечора, повернувшись додому, я знайшов лист, у якому мала бути ця новина, і схопив його, тремтячи з нетерплячки так, що аж сам у душі засоромився. «Он як! – мовив я собі з презирством. – Невже Жан-Жак дозволить до такої міри підкорити себе користі й цікавості?» Я поклав лист назад на камін, роздягся і спокійно ліг у ліжко, спав краще, ніж звичайно, і встав уранці досить пізно, не думаючи про лист. Одягаючись, я помітив його, не поспішаючи розкрив його і знайшов у ньому вексель. Я пережив одразу кілька радощів, але можу присягнутися, що найсильнішою була та, що я зумів перемогти себе. Я міг би навести багато подібних випадків зі свого життя, але мені треба поспішати, щоб устигнути про все розповісти. Невелику частину цих грошей я відіслав моїй бідолашній матусі, шкодуючи до сліз про той щасливий час, коли я поклав би все до її ніг. Вона писала мені, і в усіх її листах відчувалося її скрутне становище. Вона надсилала мені безліч рецептів і секретів, які могли, на її думку, збагатити і мене, і її. Усвідомлення своєї вбогості вже стискало їй серце й обмежувало розум. Та невеличка сума, яку я їй надіслав, стала здобиччю шахраїв, що обсідали її. Вона не зуміла нічим скористатися. Тож я вирішив більше не ділитися необхідними мені коштами з цими негідниками, особливо після своєї невдалої спроби вирвати її у них з рук, про що я розповім пізніше.

Час збігав, а разом з ним і гроші. Нас було двоє, навіть четверо чи, точніше сказати, семеро чи восьмеро. Адже хоча Тереза й відзначалася рідкісною безкорисливістю, її мати була зовсім не така. Як тільки вона трохи поправила своє здоров’я завдяки моїм турботам, вона виписала в Париж усю свою сім’ю. Сестри, сини, дочки, внучки – всі приїхали, крім її старшої дочки, яка була одружена з директором поштової служби в Анжері. Все, що я робив для Терези, її мати віддавала цим голодним. Оскільки я мав справу не з жадібною жінкою і не був охоплений шаленою пристрастю, я не робив божевільних вчинків. Я задовольнявся тим, що утримував Терезу пристойно, але без розкоші, я погоджувався, щоб вона віддавала зароблені нею гроші своїй матері, але не обмежував тільки цим своєї допомоги її родині. Лиха доля не давала мені спокою: матуся була здобиччю пройдисвітів, що оточували її, Тереза – здобиччю своєї сім’ї, а я не міг допомогти ні тій, ні тій. Було дивно, що наймолодша з дочок пані Ле Вассер, єдина, що залишилась без приданого, утримувала своїх батька і матір, і після того, як з неї довго знущалися її брати, сестри і навіть племінниці, тепер вона дозволяла їм оббирати себе, захищаючись від їхнього грабунку не більше, ніж колись від їхніх побоїв. Тільки одна з її племінниць, Готон Ледюк, була досить приємна і мала досить добру вдачу, хоч приклад інших псував і її. Я часто бачив її разом з Терезою і почав називати їх так, як вони називали одна одну: племінницю – племінницею, а тітку – тітонькою. А вони називали мене дядьком. Звідси і прізвисько Тітонька, яким я завжди називав Терезу і яке мої друзі повторювали іноді жартома.