Жан-Жак Руссо - Сповідь

Така довіра з обох сторін поставила мене в дуже скрутне становище, особливо щодо пані де Франкей, яка досить добре знала мене і довіряла мені, хоч я й дружив з її суперницею. Я утішав як міг цю нещасну жінку, якій її чоловік не платив тією ж любов’ю, якою вона любила його. Я вислуховував поодинці цих трьох людей, надійно зберігав їхні таємниці, і нікому з них не вдалося вирвати у мене чужий секрет, при цьому я не приховував від кожної з цих двох жінок своєї прихильності до її суперниці. Пані де Франкей, що бажала скористатися моєю дружбою для багато чого, дістала категоричну відмову, а коли пані д’Епіне якось захотіла передати через мене листа де Франкею, то не тільки дістала таку саму відмову, але ще й вислухала рішучу заяву, що, коли вона бажає назавжди прогнати мене від себе, їй варто тільки повторити подібну пропозицію. Треба віддати справедливість пані д’Епіне: цей вчинок не лише не викликав її невдоволення, але вона з похвалою повідомила про нього Франкею і потім приймала мене нітрохи не гірше.

Таким чином, попри напружені стосунки цих трьох осіб, яких я мав би жаліти, від яких я до певної міри залежав і до яких був прихильний, я до кінця зберіг їхню дружбу, повагу і довіру завдяки тому, що тримав себе м’яко й послужливо, але завжди з прямотою і твердістю. Незважаючи на мою дурість і невправність, пані д’Епіне хотіла скористатися мною на святі в Шевреті, замку поблизу Сен-Дені, що належав панові де Бельгарду. Там був театр, у якому часто влаштовувалися вистави. Мені також доручили роль, яку я старанно вивчав півроку і яку мені довелося суфлювати з початку вистави і до кінця.

Познайомившись із пані д’Епіне, я познайомився і з її зовицею, мадемуазель Бельгард, яка незабаром стала графинею д’Удето. [133]Вперше я побачив її напередодні її весілля, вона довго розмовляла зі мною з властивою їй чарівною простотою. Вона здалася мені дуже милою, але я був далекий від думки, що ця юна особа одного разу змінить мою долю й потягне мене, хоча й зовсім ненавмисно, у ту прірву, в якій я перебуваю досі.

Хоча після свого повернення з Венеції я не говорив ні про Дідро, ні про свого друга Рогена, проте я не забув ні того, ні другого і з кожним днем все ближче сходився з ними, особливо з першим. У нього була Нанетта, а в мене – Тереза, і це було ще однією схожістю між нами. Але різниця була в тому, що у моєї Терези, такої ж гарненької, як і його Нанетта, була ніжна вдача і поступливий характер, здатний прив’язати чесну людину, тоді як Нанетта, сварлива і груба, не виявляла жодних очевидних достоїнств, які могли б спокутувати її погане виховання. А проте він з нею одружився. І вчинив дуже порядно, якщо обіцяв їй це. Я не обіцяв Терезі нічого подібного і не поспішав наслідувати його.

Я близько зійшовся також з абатом де Кондійяком; [134]як і я, він нічим не був у літературі, але створений був стати тим, ким він став тепер. Я перший, можливо, побачив його обдарованість і оцінив його талант. Йому, здається, теж було приємне моє товариство. У той час, коли я, зачинившись у себе в кімнаті на вулиці Жан-Сен-Дені, поблизу Опери, писав дію про Гесіода, він приходив іноді пообідати зі мною, приносячи з собою таку-сяку їжу. Він працював тоді над своїм першим твором «Досвід про походження людських знань». Коли працю було закінчено, виявилося важко знайти видавця, котрий узяв би на себе її публікацію. Паризькі книговидавці зарозумілі і грубі з кожним початківцем, а метафізика була тоді не в моді і не була особливо привабливим предметом. Я розповів Дідро про Кондійяка та його книгу і познайомив їх. Вони дуже підходили одне одному і скоро зійшлися. Дідро умовив книговидавця Дюрана взяти абатів рукопис, і цей великий метафізик отримав за свою першу книгу, та й то майже з милості, сто екю, яких без моєї допомоги, можливо, не мав би зовсім. Оскільки ми жили в дуже віддалених один від одного кварталах, то збиралися всі троє раз на тиждень у Пале-Роялі і йшли разом обідати до готелю «Паньє-Флері». Мабуть, ці щотижневі обіди дуже подобалися Дідро, бо він, нехтуючи майже всіма своїми зустрічами, не пропустив жодного з них. Там у мене виник задум випускати періодичний листок під назвою «Пересмішник», який ми з Дідро мали писати по черзі. Я зробив начерки для першого числа, і це познайомило мене з д’Аламбером, [135]якому Дідро розповів про наш план. Непередбачені обставини перешкодили нам здійснити його.

Дідро і д’Аламбер тільки що почали укладати «Енциклопедичний словник», який спочатку задумувався лише як свого роду переклад словника Чемберса, схожого на переклад «Медичного словника» Джеймса, працю над яким щойно закінчив Дідро. Він захотів, щоб я взяв хоч яку-небудь участь у цьому другому починанні, і запропонував мені розділ про музику. Я пристав на цю пропозицію і написав статті, поспішно і дуже погано, за ті три місяці, які він мені дав, як і всім іншим авторам. Але тільки я один устиг до визначеного терміну. Я передав йому свій рукопис, який мені переписав начисто один з лакеїв пана де Франкея на ім’я Дюпон. Цей Дюпон мав дуже гарний почерк і за свою працю отримав десять екю з моєї кишені, які так ніколи й не були мені відшкодовані. Дідро пообіцяв мені винагороду від видавців, до розмови про яку згодом ані він, ані я не повернулися.