Жан-Жак Руссо - Сповідь

Робота над «Енциклопедією» була перервана арештом Дідро. «Філософські думки» накликали на нього деякі неприємності, що не мали наслідків. Інакше вийшло з його «Листом про сліпих», в якому не було нічого недозволеного, крім деяких натяків, що образили пані Дюпре де Сен-Мор і пана де Реомюра. І Дідро запроторили до Венсенського замку. [136]Неможливо передати, як засмутила мене ця звістка про біду мого друга. Моя похмура уява, яка завжди робила погане ще гіршим, була збентежена. Мені здавалося, що він залишиться там до скону. Я ледве не втратив розум. Я написав пані де Помпадур, благаючи її наполягти на звільненні Дідро або добитися, щоб мене ув’язнили разом з ним. Я не отримав ніякої відповіді на свій лист: він був дуже нерозсудливий, щоб мати якусь дію, і я не тішу себе думкою, що умови ув’язнення бідолашного Дідро були незабаром пом’якшені саме через моє втручання. Але якби це ув’язнення тривало й далі з тією самою строгістю, думаю, я вмер би з відчаю біля підніжжя цього злощасного замку. Втім, якщо мій лист мав мало користі, то я ним і не хвалився і розповів про нього лише небагатьом, так нічого й не сказавши самому Дідро.

Закінчивши попередню книгу, я змушений був зробити перерву. Разом з новою книгою починається і довга низка моїх лихих пригод.

Постійно буваючи у двох будинках з числа найбільш блискучих у Парижі, я не забарився завести деякі корисні знайомства. У пані Дюпен я познайомився, між іншим, з молодим наслідним принцом Саксен-Готським [137]та бароном де Туном, його гувернером. У пані де Ля Попліньєр я познайомився з паном Сегі, другом барона Туна, відомим у літературному світі завдяки своєму прекрасному виданню творів Руссо. Барон запросив нас, Сегі й мене, провести день-другий у Фонтене-су-Буа, де у принца був власний будинок. Ми поїхали туди. Проїжджаючи повз Венсенський замок, я, побачивши його вежу, відчув такий біль у серці, що барон помітив це з мого виду. За вечерею принц заговорив про арешт Дідро. Барон, щоб викликати мене на розмову, звинуватив ув’язненого в необережності, я ж мав необережність гаряче захищати його. Мені пробачили цей надмірний запал як людині, схвильованій нещастям друга, і звернули розмову на іншу тему.

Там були ще два німці з почту принца: один, на ім’я Клюпфель, людина дуже розумна, був його капеланом і згодом став його вихователем, усунувши барона, другий, на ім’я Ґрімм, виконував при ньому обов’язки читця, чекаючи, поки йому підшукають яку-небудь іншу посаду, і більш ніж скромний вигляд його свідчив про крайню потребу. Того самого вечора ми з Клюпфелем зав’язали знайомство, що скоро переросло у дружбу. З Ґріммом ми сходилися не так швидко: він тримався дуже скромно і був далекий від того самовпевненого тону, якого набув згодом разом з покращенням свого становища. Наступного дня за обідом заговорили про музику. Він добре говорив про неї. Я був у захваті, дізнавшись, що він грає на клавесині. Після обіду принесли ноти, і ми грали цілий день на клавесині принца. Так почалася наша дружба, для мене спершу така втішна, а під кінець така згубна. Надалі мені доведеться багато говорити про неї.

Повернувшись у Париж, я дізнався приємну новину, що Дідро випустили з вежі й обмежили його ув’язнення Венсенським замком під його слово честі, дозволивши йому гуляти в парку і бачитися з друзями. Як тяжко мені було, що я не міг негайно ж помчати до нього! Але невідкладні справи затримали мене у пані Дюпен на два-три дні, що здалися мені вічністю, коли я аж палав з нетерпіння, і нарешті я полетів в обійми друга. Це була невимовна хвилина! Він був не сам, з ним були д’Аламбер і скарбник церкви Септ-Шанель. Але я нікого не бачив, крім нього, увійшовши, з криком кинувся йому на шию, міцно стиснув його в обіймах, виявляючи свої почуття тільки сльозами і риданнями, задихаючись від ніжності й радості. Ледве вивільнившись від моїх обіймів, він повернувся до церковника і сказав: «Бачите, добродію, як люблять мене мої друзі!». Весь у полоні почуттів, я не звернув тоді уваги на те, яку він зумів отримати з них вигоду, але через деякий час, міркуючи про це, я вирішив, що на місці Дідро я не про це б найперше подумав.

Я бачив, що в’язниця подіяла на нього гнітюче. Вежа справила на нього жахливе враження, і хоча він непогано влаштувався в замку і міг вільно гуляти в парку, навіть не обнесеному стіною, але все-таки потребував товариства друзів, щоб не впасти в чорну меланхолію. Я, безперечно, більше за інших співчував його стражданню і вважав, що моя присутність буде для нього найкращою втіхою; тому, попри свої невідкладні справи, я відвідував його не рідше, ніж через день – або сам, або з його дружиною – і проводив з ним по кілька годин після полудня.