Жан-Жак Руссо - Сповідь

Спочатку я думав знайти в Терезі просто можливість розважитись, але незабаром побачив, що досяг більшого і знайшов собі подругу. Трохи звикнувши до цієї чудової дівчини і розміркувавши про своє становище, я дійшов висновку, що, турбуючись тільки про свою втіху, я встиг чимало попрацювати для свого щастя. Мені потрібно було замінити згасле честолюбство сильним почуттям, яке наповнило б моє серце. Одне слово, я мусив знайти спадкоємицю матусі. Я не міг більше жити з нею, а тому мені потрібний був хтось, хто почав би жити з її вихованцем і в кому б він знайшов ту саму простоту і сердечну ніжність, які вона знаходила в мені. Треба було, щоб принади чесного і домашнього життя винагородили мене за зречення від помислів про блискучу долю. Відколи я залишився самотній, я відчув порожнечу в серці, бо для мене ніколи не існувало переходу між усім і нічим. Тереза зуміла заповнити мою сердечну порожнечу, завдяки їй я був щасливий так, як це було можливо, зважаючи на подальші події.

Спершу я вирішив розвинути її розум, але марно. Її розум залишився таким, яким його створила природа; культура і освіта не прищеплювались до нього. Не червоніючи, признаюся, що вона так і не навчилася добре читати, хоча писала цілком непогано. Коли я переселився на вулицю Нев-де-Пті-Шан, годинник готелю «Поншартрен» був якраз проти моїх вікон, по його циферблату я понад місяць намагався навчити Терезу розпізнавати, котра година. Але вона й тепер насилу вміє це робити.

Вона так і не змогла завчити порядок дванадцяти місяців року і, незважаючи на всі мої зусилля, не знає жодної цифри. Вона не вміє рахувати гроші, їй невідомі ціни різних речей. У розмові вона часто користується словами, зовсім протилежними за змістом тому, що вона хоче сказати. Колись я склав словник з її фраз, щоб потішити пані де Люксембурґ, і смішні Терезині обмовки прославилися в будинках, де я бував.

Але ця така обмежена і, якщо хочете, неосвічена жінка вміє давати чудові поради у скрутних обставинах. Часто, коли зі мною траплялися катастрофи в Швейцарії, Англії чи Франції, вона бачила те, чого не помічав я сам, і давала мені якнайкращі поради, позбавляючи небезпек, назустріч яким я сліпо кидався. Вона так добре трималася серед найшляхетніших жінок, вельмож і князів, так добре відповідала їм і виявляла стільки здорового глузду і високих почуттів, що заслужила загальну повагу і змусила мене вислуховувати багато похвал її достойностям – похвал, у щирості яких я не мав жодного сумніву.

Біля коханої людини почуття живить не тільки серце, а й розум, і нам немає потреби шукати думок деінде. Я жив зі своєю Терезою так само добре, як жив би з найбільшим генієм світу. Її мати, яка гордилася тим, що колись здобула виховання у графині де Монпіпо, любила вдавати із себе жінку тонкого розуму, хотіла керувати дочкою і псувала своїми хитрощами простоту наших стосунків. Її настирливість змусила мене до деякої міри пересилити дурний сором, що заважав мені з’являтися з Терезою на людях, і ми почали робити удвох невеликі заміські прогулянки і чарівні пікніки. Я бачив, що вона щиро мене кохає, і це тільки посилювало мою ніжність до неї. Наша солодка близькість замінювала мені все; майбутнє більше не цікавило мене, уявлялося продовженням сучасного, і я бажав тільки одного: щоб воно тривало якомога довше. Ця прихильність зробила для мене зайвими і порожніми будь-які інші розваги. Я виходив з дому тільки для того, щоб піти до неї, її житло стало майже моїм. Таке тихе і спокійне життя виявилося дуже сприятливим для моєї праці: менше ніж за три місяці я повністю закінчив і слова, і музику своєї опери. Залишалося тільки написати кілька акомпанементів і зробити деякі доповнення. Ця механічна робота дуже мені набридла. Я запропонував Філідору взяти її на себе, поступившись йому частиною винагороди. Він приходив двічі і написав кілька доповнень у дії «Овідій», але його не могла привернути ця ретельна робота за віддалену і навіть ненадійну винагороду. Він більше не приходив, і я закінчив свою працю сам.

Коли опера була готова, постало питання про те, щоб отримати з неї вигоду, і це виявилося справою куди важчою. У Парижі нічого не можна добитися, якщо живеш усамітнено. Я вирішив відвідати пана де Ля Попліньєра, з яким познайомив мене Гофкур, повернувшись із Женеви. Пан де Ля Попліньєр був меценатом Рамо, а пані де Ля Попліньєр – його слухняною ученицею. Рамо, як мовиться, робив усю погоду в цьому домі. Гадаючи, що він охоче допоможе у просуванні твору одного зі своїх послідовників, я вирішив показати йому свою оперу. Він відмовився навіть поглянути на неї, заявивши, що не може читати партитури, бо це дуже його стомлює. Ля Попліньєр зауважив на це, що Рамо міг би прослухати мою музику, і запропонував, що він запросить музикантів для виконання її уривків. Кращого я не міг бажати. Рамо неохоче погодився і все іронічно повторював, що твір музиканта-самоука має бути просто чудовий. Я поспішив вибрати п’ять-шість кращих уривків. Мені дали дванадцять музикантів і як співаків – Альбера, Берара і мадемуазель Бурбоне. З самої увертюри Рамо почав натякати своїми перебільшеними похвалами, що я не міг написати такої музики. Він не пропускав жодного уривка без ознак нетерпіння, але під час однієї гучної і мужньої контральтової арії з блискучим акомпанементом не зміг стриматися і заговорив до мене так грубо, що всі обурилися. Він стверджував, що уривок, який він щойно прослухав, належить зрілому майстру, а решта – базгранина невігласа, що не має уявлення про музику. Мій твір і справді був нерівним, написаним не за правилами, місцями він був прекрасний, а місцями нікчемний, яким неминуче повинен бути твір людини, що скоряється лише злетам натхнення, але не спирається на знання. Рамо обізвав мене позбавленим смаку, дрібним і безталанним злодюжкою.