Жан-Жак Руссо - Сповідь

Ось обидві мої історії. За півтора року, що я провів у Венеції, у мене не було більше пригод; можу розповісти тільки про один мій задум. Карріо любив жінок; коли йому набридло ходити до жінок, у яких був зв’язок з іншими, у нього виникала фантазія завести коханку, а що ми були нерозлучні, він запропонував мені спосіб, нерідкий у Венеції, а саме: мати одну коханку на двох. Я погодився. Потрібно було знайти жінку, за яку можна було б поручитися. Він шукав доти, поки не відкопав дівчинку років одинадцяти чи дванадцяти, яку хотіла продати негідна мати. Ми пішли разом подивитись на неї. Серце моє стислося, коли я побачив цю дитину: вона була білява й покірлива, як ягня, і ніхто не подумав би, що вона італійка. Життя у Венеції дуже дешеве; ми дали матері трохи грошей і почали утримувати дочку. У неї був голос; щоб її талант міг стати для неї джерелом заробітку, ми купили для неї спінет і найняли вчителя співу. Все це коштувало кожному з нас близько двох цехінів на місяць і притому позбавляло інших витрат; але оскільки треба було чекати, щоб вона дозріла, то це означало багато сіяти, перш ніж збирати плоди. Проте, з приємністю проводячи у неї вечори, невинно розмовляючи і граючись із цією дитиною, ми розважалися, мабуть, нітрохи не гірше, ніж якби володіли нею. Як справедливо, що найбільше нас прив’язує до жінок не так розпуста, як певна втіха жити біля них! Непомітно серце моє прихилилося до маленької Анжолетти, але батьківською прихильністю, в якій чуттєвість відігравала таку малу роль, що мені важко було виявляти її у міру розвитку дівчинки; серце моє сповнювалося жахом від думки зійтися з цією дівчинкою, яка вже виросла, як перед як наймерзеннішим кровозмішенням. Я бачив, що почуття доброго Карріо, непомітно для нього, прибирали такого самого характеру. Не думаючи про це, ми готували собі розваги не менш приємні, ніж ті, про які думали спочатку, і я певен, хоч якою б красунею стала згодом ця бідолашна дівчинка, ми ніколи не стали б спокусниками її невинності, а радше її захисниками. Мій розрив із посланником, який стався незабаром, не дав мені змоги взяти участь у цій добрій справі, і тому я можу похвалити себе тільки за добрі наміри. Та повернімося до моєї подорожі.

Розлучившись із паном де Монтеґю, я спершу хотів їхати до Женеви і чекати там, що доля зглянеться на мене і, усунувши всі перешкоди, з’єднає мене з моєю любою матусею. Але галас, викликаний моєю сваркою з Монтеґю, і його дурість, що спонукала написати про неї двору, змусили мене зважитися особисто їхати у Париж, щоб розповісти про свої вчинки і поскаржитися на вчинки божевільного. Про своє рішення я повідомив з Венеції пана Дю Тейю, який тимчасово керував міністерством закордонних справ після смерті пана Амло. Я виїхав негайно ж услід за своїм листом, проїхав через Берґамо, Комо і Домо д’Оссола і перебрався через Симплонський перевал. У Сіоні пан де Шеньйон, французький повірений у справах, обсипав мене знаками уваги; у Женеві пан де ля Клозюр зустрів мене так само ласкаво. Там я відновив знайомство з паном де Гофкуром, від якого мав отримати деяку суму грошей. Я проїхав через Ніон, не побачивши батька, хоч мені це було дуже боляче, але я не хотів потикатися на очі моїй мачусі після своєї поразки, упевнений, що вона осудить мене, навіть не вислухавши. Книгопродавець Дювійяр, давній друг мого батька, різко дорікнув мені за це. Я пояснив йому причину свого вчинку, і, щоб спокутувати провину, не наражаючись на ризик зустрітися з мачухою, я взяв карету, і ми поїхали до Ніона, де зупинилися в одному шинку. Дювійяр пішов за моїм бідолашним батьком, який відразу прибіг обійняти мене. Ми повечеряли разом і провели милий моєму серцю вечір, а наступного ранку я повернувся до Женеви з Дювійяром, назавжди зберігши до нього вдячність за зроблене ним тоді для мене добро.

Найкоротший для мене шлях лежав не через Ліон, але я хотів побувати там, щоб викрити Монтеґю в низькому шахрайстві. Колись я велів надіслати мені з Парижа маленьку скриньку, в якій були складені гаптований золотом камзол, кілька пар манжет, шість пар білих шовкових панчіх і більше нічого. На пропозицію самого де Монтеґю я наказав приєднати цю скриньку чи, точніше, коробку до його багажу. У роздутому рахунку, поданому мені замість сплати моєї платні і написаному його власною рукою, він указував, що ця коробка, яку він назвав пакунком, важила одинадцять квінталів, і поставив величезну ціну за її перевезення. Завдяки турботам пана Буа де ля Тура, якому рекомендував мене його дядько, пан Роген, було встановлено згідно із записами ліонської і марсельної митниць, що моя коробка важила всього сорок п’ять фунтів і що за перевезення було заплачено тільки за цю вагу. Цю справжню виписку з книг митниць я долучив до рахунку пана де Монтеґю і, озброївшись цими документами та деякими іншими, такими ж вагомими, поїхав до Парижа, аж палаючи з нетерпіння скористатися ними. Під час цієї довгої подорожі зі мною трапилися маленькі пригоди в Комо, у Вале та інших місцях. Я багато що побачив і, між іншим, Борромейські острови, які варто було б описати. Але в мене обмаль часу, мене переслідують шпигуни, я змушений поспіхом і погано робити свою роботу, що вимагає вільного часу і спокою, яких у мене немає. Якщо коли-небудь Провидіння, звернувши на мене свій погляд, пошле мені нарешті спокійніші дні, я присвячу їх тому, щоб переробити, якщо зумію, цю працю чи принаймні зробити до неї додаток, якого, я відчуваю, вона дуже потребує.