Жан-Жак Руссо - Сповідь

Одного разу я сказав про це панові Ле Блону. «Якщо вам так хочеться подивитися на цих дівчаток, – мовив він мені, – ваше бажання легко задовольнити. Я – один з опікунів установи і запрошу вас пообідати з ними». Я не давав йому спокою, аж поки він виконав свою обіцянку. Коли я входив до зали, що приховувала моїх жаданих красунь, мене охопило любовне тремтіння, якого ніколи раніше я не відчував. Ле Блон почав називати мені одну за одною цих знаменитих співачок, імена і голоси яких я знав, не знаючи дівчат в обличчя. «Підійдіть, Софі»… Вона була жахлива. «Підійдіть, Каттіно»… Вона була крива на одне око. «Підійдіть, Беттіно»… У цієї обличчя було спотворене віспою. Майже в кожної дівчини була якась помітна вада. Кат реготав з мого жорстокого розчарування. Дві чи три дівчини здалися мені, однак, більш-менш непоганими. Але вони не співали в хорі! Я був пригнічений горем. За вечерею ми почали жартувати, дівчата розвеселилися. Потворність не заважає жінці бути люб’язною, і я визнав дівчат дуже милими. Я сказав собі: не можна так співати, не маючи душі. Одне слово, моя думка про них так змінилася, що я пішов з притулку майже закоханий у цих погануль. Я ледве зважився знову піти до вечерні, але, прийшовши, заспокоївся. Як і раніше, я тішився їхнім співом і, поки вони співали, я й далі вважав їх красунями, незважаючи на те, що бачили мої очі.

Музика в Італії коштує так дешево, що аматору не варто позбавляти себе її. Я узяв напрокат клавесин і за одне екю слухав у себе чотирьох чи п’ятьох музикантів, з якими раз на тиждень виконував уривки, що найбільше сподобались мені в опері. Я навіть пробував зіграти кілька уривків зі свого твору «Ніжні музи». Не знаю, сподобалися вони, чи з бажання мені полестити балетмейстер з театру Св. Іоанна Хризостома попросив у мене два уривки: я мав приємність почути їх у виконанні дивовижного оркестру, а танцювала маленька Беттіна, гарненька і дуже мила дівчина, що була на утриманні в одного з наших друзів, іспанця Фагога; потім ми частенько проводили у неї вечори.

До речі, про жінок. Венеція не таке місто, яке схиляє до стриманості. Мене можуть запитати: невже мені нема в чому признатися з цього приводу? Так, я справді повинен дещо розповісти, і сповідь моя буде так само наївна, як і інші подібні зізнання. Я завжди відчував відразу до продажних жінок, а в Венеції тільки вони й були мені доступні, оскільки моє становище закривало переді мною вхід до більшості місцевих будинків. Дочок пана Ле Блона я вважав дуже привабливими, але недосяжними, до того ж я дуже поважав їхніх батьків, щоб мені могло спасти на думку спокусити цих дівчат.

Найбільше мені сподобалася одна юна особа, мадемуазель де Катанео, дочка повіреного прусського короля, але в неї був закоханий Карріо, і йшла навіть мова про одруження. Він був людина багата, а я не мав нічого; він отримував сто луїдорів платні, а я всього сто пістолів; і, крім того, що я не хотів завдавати прикрощів другові, я чудово знав, що ніде, і особливо у Венеції, з таким нужденним гаманцем не слід брати на себе роль залицяльника. Не втративши згубної звички обдурювати природу, я був дуже зайнятий, щоб дуже відчувати ті фізичні потреби, що їх збуджує клімат, і прожив майже рік у цьому місті так само помірковано, як жив у Парижі. Після вісімнадцяти місяців своєї служби я покинув місто, лише двічі зблизившись із жінками за досить дивних обставин, про які зараз розповім.

З першою з них мене познайомив люб’язний Віталі, через деякий час після вибачення, яке я змусив його попросити у мене за всією формою. За столом зайшла мова про венеціанські розваги. Всі дорікали мені за байдужість до найспокусливішої з усіх розваг, вихваляючи привабливість венеціанських куртизанок і говорячи, що в усьому світі немає їм рівних. Домінік заявив, що я неодмінно мушу познайомитися з найчарівнішою з них, що він одведе мене до неї і що я залишуся задоволений. Я засміявся у відповідь на цю милу пропозицію, а граф Пеаті, людина вже поважна і в літах, сказав мені з відвертістю, якої я не сподівався від італійця, що вважає мене дуже розважливим, щоб дозволити своєму ворогові водити себе до жінок. Справді, у мене не було ні наміру, ані спокуси, але, попри це, внаслідок якоїсь незрозумілої мені самому непослідовності, я врешті-решт піддався на вмовляння всупереч своїй звичці, серцю, розуму і самій своїй волі, виключно через слабкість, соромлячись виявити недовіру і, як говорять у цій країні, per non parer troppo coglione . [129]Падуанка, до котрої ми пішли, була дуже гарна із себе, навіть вродлива, але не тією вродою, що подобається мені. Домінік залишив мене у неї. Я велів принести шербету, попросив її заспівати і через півгодини вирішив піти, залишивши на столі дукат, але вона виявила дивну совісність, не захотівши взяти грошей просто так, а я – дивну дурість, позбавивши її докорів сумління. Я повернувся до палацу до такої міри певний, що заразився, що відразу ж послав за лікарем і попросив дати мені ліків. Ніщо не може зрівнятися з муками, які я пережив протягом трьох тижнів, хоча ніякими очевидними ознаками мої побоювання не підтверджувалися. Я просто не міг уявити собі, що можна безкарно побувати в обіймах падуанки. Лікар лише на превелику силу зміг мене заспокоїти, переконавши в тому, що мені нелегко заразитися через деякі особливості моєї будови. Хоча я наражав себе на такий ризик, можливо, менше, ніж будь-який інший чоловік, проте моє здоров’я жодного разу щодо цього не постраждало, і це стало мені доказом, що лікар мав рацію. Його думка, проте, не зробила мене безрозсудним, і якщо я справді маю такі природні переваги, то можу сказати, що ніколи ними не зловживав.