Жан-Жак Руссо - Сповідь

Монтеґю цілком утратив розум і повівся як одержимий. Він забувся до такої міри, що подав до сенату записку з вимогою мого арешту. За порадою абата де Біні я вирішив залишитись у Венеції ще на два тижні, замість того щоб їхати через день, як збирався спочатку. Всі бачили і схвалювали мою поведінку, всюди мене поважали. На безглузду записку посланника сенат навіть не відповів, а мені через консула передали, що я можу залишатися у Венеції, скільки мені заманеться, незважаючи на вибрики божевільного Монтеґю. Я й далі бачився зі своїми друзями, пішов попрощатися з іспанським посланником, який дуже добре прийняв мене, і з графом де Фінокетті, неаполітанським міністром, котрого я не застав удома; я написав йому, і він відповів мені найлюб’язнішим листом. Нарешті я поїхав і, незважаючи на моє скрутне становище, не залишив ніяких боргів, крім тільки що згаданих невеликих сум грошей та ще п’ятдесяти екю боргу одному купцеві на ім’я Моранді, які зобов’язався сплатити за мене Карріо і які я так йому й не повернув, хоча ми з ним після цього часто бачилися. Але що стосується двох інших боргів, то я повернув їх при першій же нагоді.

Перш ніж розлучитися з Венецією, треба згадати про розваги цього міста чи принаймні про ту незначну участь, яку я в них брав. Читач бачив, як мало я ганявся за так званими втіхами молодості. У Венеції я не змінив своїх звичок, але мої заняття, які, до речі сказати, перешкодили б мені їх змінити, надавали особливої гостроти тим простим розвагам, які я собі дозволяв. Першою і найприємнішою з них було товариство гідних людей: панів Ле Блона, де Сен-Сіра, Карріо і Альтуни. Ми були знайомі також з двома-трьома англійцями, розумними і освіченими, що любили музику так само пристрасно, як ми самі. У всіх членів нашого гуртка були дружини, подруги або коханки, останні майже всі мали таланти, у них влаштовувалися музичні вечори або бали. А ще ми грали в карти, але дуже мало. Надто жваві інтереси – мистецтво, вистави – змушували нас вважати таку розвагу безглуздою. Гра в карти – притулок нудьгуючих людей.

З Парижа я привіз властиву французам упереджену думку про італійську музику, але природа обдарувала мене тонким чуттям, проти якого безсилі забобони. Незабаром я пристрасно полюбив цю музику. Слухаючи баркароли, я визнавав, що раніше й не чув справжнього співу, і оперою так захопився, що вже не міг базікати, їсти і грати в ложі, тоді як мені хотілося тільки слухати, і я нерідко тихенько зникав з нашого товариства, переходячи в інший бік зали. Там, залишившись сам і зачинившись у своїй ложі, я без перешкоди тішився виставою і, хоч вона тривала довго, завжди залишався до кінця. Якось у театрі Св. Хризостома я заснув, і навіть міцніше, ніж спав би в своєму ліжку. Бурхливі й блискучі арії не будили мене, але хто може висловити моє чарівне відчуття від ніжної мелодії і ангельського співу того, що розбудило мене! Яке пробудження, яка чарівність, яке захоплення, коли я тієї ж миті розплющив очі і відкрив вуха! Першою моєю думкою було, що я в раю. Цей чудовий уривок, який пам’ятаю досі і ніколи в житті не забуду, починався так:

Я хотів дістати цей уривок, дістав його і довго зберігав; але він був не так на папері, як у моїй пам’яті. Ноти були ті самі, але все-таки це було не те. Ця божественна арія могла виконуватися тільки в моїй голові, як було того дня, коли вона розбудила мене.

На мій погляд, є музика, що далеко перевершує оперну і не має собі рівної ні в самій Італії, ні в решті світу. Це музика так званих scuoles . [127]Це притулки для виховання незаможних дівчат, яким республіка згодом дає посаг, коли вони беруть шлюб або йдуть у монастир. Серед мистецтв, яких навчають цих дівчат, музика стоїть на першому місці. Щонеділі в церквах цих чотирьох венеціанських scuoles , під час вечерні, великі хори в супроводі великих оркестрів виконують мотети, написані найкращими італійськими маестро, які самі й диригують музикою. На трибунах, закриті ґратами, співають виключно дівчата, старшій з яких немає і двадцяти років. Я не можу уявити собі нічого чарівнішого і зворушливішого, ніж ця музика. Художнє багатство, вишуканий стиль співу, краса голосів, правильність виконання – усе в цих чудових концертах сприяє враженню тихому, але від якого навряд чи може бути захищене хоч одне людське серце. Ми з Карріо жодного разу не пропустили недільної вечерні в церкві Mendicanti, [128]і не лише ми. Церква завжди була повна аматорів музики, навіть оперні співаки приходили сюди повчитися мистецтву справжнього співу. Але мене доводили до розпачу кляті ґрати, що пропускали тільки звуки і приховували від мене гідних свого співу ангелів краси. Я лише про них і говорив.