Жан-Жак Руссо - Сповідь

Такий негідник не міг, звичайно, знати мене, але він вивідав про мене все, що могло прислужитися його підлій меті. Він дізнався, що я добрий і дуже м’якосердий, а тому не зважаю на мимовільні образи, що я гордий і нетерпимий до навмисних образ, що я люблю пристойність і гідність там, де личить їх виявляти, вимагаю належної до себе поваги і сам виявляю її до інших. Користуючись саме цим, він вирішив дошкулити мені й добився свого. Усе в будинку він перевернув догори дном і знищив у ньому будь-який порядок, дисципліну і чистоту, які я намагався підтримувати. Дім, де немає жінки, вимагає досить суворої дисципліни, щоб там панувала скромність, невіддільна від гідності. Незабаром він перетворив наш будинок на кубло мерзоти і розпусти, на притулок шахраїв і гріховодників. Змусивши Монтеґю прогнати й другого радника, він призначив на його місце іншого, такого самого звідника, яким був сам, – власника борделю в містечку Круа-де-Мальт. Ці двоє мерзотників, діючи в цілковитій згоді, вдалися до розпусти, рівної їхньому нахабству. Крім спальні самого посланника, яка теж виявилася не цілком бездоганною, не було жодного куточка в будинку, де були б терпимі умови для порядної людини.

Його превосходительство не вечеряв, а тому радники і я сідали за окремий стіл, за яким їли також абат де Біні та пажі. У найгіршій харчевні обслуговують краще, подають охайніше, пристойніше і накривають стіл менш брудною скатертиною. Нам давали тільки один почорнілий недогарок свічки, олив’яні тарілки і залізні виделки. Я ще стерпів би те, що робилося таємно, але у мене відібрали мою гондолу, і я, єдиний з усіх посольських секретарів, змушений був наймати гондолу або ж ходити пішки. Втім, усе, що відбувалося в будинку, ставало відомим у місті. Всі посольські чиновники голосно обурювались. Домінік, єдиний винуватець усього цього, кричав голосніше за всіх, чудово знаючи, що негідне ставлення до нас було для мене образливіше, ніж для всіх інших. Я єдиний у будинку не скаржився стороннім, але із запалом говорив посланникові про всі несправедливості, що коїлися в його стінах. А він, спонукуваний нишком своїм нерозлучним другом, щодня кривдив мене знову і знову. Мені доводилося багато витрачати, щоб бути на одному рівні зі своїми побратимами й відповідати посаді, але я не міг отримати жодного су зі своєї платні, а коли я просив у нього грошей, він говорив про свою повагу і довіру до мене, неначе вони могли наповнити мій гаманець і дати все необхідне.

Ці два бандити остаточно заморочили голову Монтеґю, у якого вона й без того була не цілком на місці. Постійно купуючи старі речі за божевільними цінами, вони розоряли його й обдурювали, запевняючи, що він сам обдурює інших. Вони вмовили його зняти у Брешиї втридорога палаццо, а решту грошей поділили із власником. Апартаменти там, за венеціанською модою, були інкрустовані мозаїкою та оздоблені колонами й пілястрами з найдорожчого мармуру. Монтеґю наказав сховати усе це під ялицеву обшивку – тільки на тій підставі, що так опоряджають помешкання в Парижі. З тієї ж причини він, єдиний з усіх посланників у Венеції, одібрав у своїх пажів шпаги, а у лакеїв – тростини. Ось яка це була людина, що зненавиділа мене, можливо, тільки за те, що я чесно служив їй.

Я терпляче зносив його зневагу, грубість і погане поводження доти, поки бачив у них лише вияви його поганої вдачі. Та коли я помітив його намір позбавити мене пошани, яку я заслужив своєю вірною службою, я вирішив відмовитися від місця. Вперше я відчув його недоброзичливість у зв’язку з обідом, який він збирався дати на честь герцога Моденського і його сім’ї, що перебували у Венеції: він натякнув мені, що я не матиму місця за його столом. Я ображено, але без гніву відповів йому, що маю честь щодня обідати за його столом, тож якби герцог Моденський зажадав, аби я залишив своє місце у його присутності, то гідність його превосходительства і мій обов’язок не дозволять погодитися на це. «Як! – вигукнув він розлютившись. – Мій секретар, навіть не дворянин, хоче обідати з коронованою особою, коли з нею не обідають навіть мої радники-дворяни?» – «Так, шановний пане, – відповів я йому, – посада, якою ви пошанували мене, ваше превосходительство, так ушляхетнює мене, що, обіймаючи її, я стою вище від ваших дворян чи тих, хто так себе називає, і можу бути допущений туди, куди не допускають їх. Вам добре відомо, що в день вашого публічного виходу етикет вимагає відповідно до давнішнього звичаю, щоб я супроводжував вас у парадному мундирі і мав честь обідати з вами в палаці Святого Марка. Я не розумію, чому людина, яка може і навіть повинна публічно обідати з дожем і сенатом Венеції, не може брати участі у приватному обіді з герцогом Моденським». Хоча на цей аргумент важко було щось заперечити, посланник не здавався. Але нам не довелося відновити суперечку, бо герцог Моденський зовсім не приїхав обідати до нього.