Жан-Жак Руссо - Сповідь

Відтоді він не припиняв робити мені прикрості й порушувати мої права, прагнучи позбавити мене невеликих привілеїв, пов’язаних з моєю посадою, щоб передати їх своєму дорогому Віталі. Я певен, що він послав би його замість мене і до сенату, якби йому не забракло відваги. Свої приватні листи він писав звичайно у себе в кабінеті, користуючись послугами абата де Біні. Він вдався до його допомоги, щоб написати панові де Морепа доповідь про справу капітана Олів’є, не згадуючи навіть про мене, хоча я один втрутився в цю справу; він навіть відібрав у мене честь складання протоколу, дублікат якого він послав до Парижа, приписавши все Патізелю, котрий і словом не прохопився. Він хотів усіляко принижувати мене на догоду своєму фавориту, але він зовсім не мав наміру позбутися мене. Він відчував, що замінити мене йому буде не так легко, як Фолло, який уже багато розповів про нього. Йому конче потрібний був секретар, який знав би італійську мову для його листування із сенатом, який складав би всі його депеші та провадив би за нього всі його справи і який не лише вірно служив би йому, а й поблажливо ставився до всіх його пройдисвітів-радників. Отже, він хотів залишити мене при собі і приборкати, тримаючи мене далеко від моєї батьківщини і не даючи мені грошей, щоб я міг повернутись у Францію.

Можливо, це йому і вдалося б, якби він діяв обережніше. Але коли я побачив, що намарне витрачаю сили, що посланник ставить мені за провину мою чесну службу замість дякувати за неї, що мені більше нічого чекати від нього, крім прихованих неприємностей і очевидних несправедливостей, і що внаслідок поганої слави, якої він зажив, його ганебні вчинки можуть мені нашкодити, а добрі не дадуть користі, я ухвалив рішення і зажадав відставки, давши йому час підшукати собі нового секретаря. Не даючи мені певної відповіді, він і далі чинив так само. Бачачи, що немає ніяких змін на краще, а він і не думає шукати мені заміну, я написав його братові й, детально виклавши йому свої доводи, попросив його домогтися від його превосходительства моєї відставки, додавши, що так чи так залишатися мені неможливо. Я довго чекав відповіді. Становище моє ставало геть нестерпним, коли посланник отримав нарешті листа від свого брата. Напевно, лист був написаний у різких висловах: хоча Монтеґю і схильний був до жорстоких нападів гніву, я ще не бачив його таким розлюченим. Виливши на мене потік найжахливіших образ і не знаючи, що ще сказати, він звинуватив мене в тому, що я продав його шифри. Я засміявся і в’їдливо запитав його, чи не думає він, що в усій Венеції знайдеться бодай один дурень, який дасть за них хоч екю. Ця відповідь розлютила його ще дужче. Він зробив вигляд, що кличе своїх людей, щоб вони викинули мене у вікно. До цієї миті я зберігав спокій, але почувши про таку загрозу, втратив самовладання від гніву й обурення. Я кинувся до дверей і замкнув їх зсередини.

«Ні, пане граф, – мовив я йому, повертаючись до нього повільними кроками, – ваші люди не втрутяться в цю справу, хай вона вже залишиться між нами». Мої дії і мій вигляд миттєво втихомирили його, було помітно, що він здивований і наляканий. Побачивши, що він отямився після нападу люті, я кількома словами попрощався з ним і, не чекаючи його відповіді, прочинив двері, вийшов і з гордо піднесеною головою пішов до передпокою повз його слуг, які встали, як завжди, і, здається, підтримали б радше мене, ніж його. Навіть не зайшовши до себе, я спустився сходами вниз і покинув посольський палац, щоб більше туди ніколи не повертатися.

Я попрямував просто до Ле Блона і розповів йому про все, що трапилося. Він не дуже здивувався, оскільки добре знав Монтеґю. Він залишив мене у себе обідати. Цей обід, хоча імпровізований, був блискучий, на ньому були всі впливові французи, що жили у Венеції, а в посланника на обіді не було ні душі. Консул розповів про мою історію всім присутнім. Під час цієї розповіді пролунав одностайний вигук обурення, і не на користь його превосходительства. Він не розрахувався зі мною, не давши мені жодного су. У мене було з собою лише кілька луїдорів, і я не знав, як мені повернутися до Франції. Всі гаманці відкрилися для мене. Я позичив двадцять цехінів у Ле Блона і стільки ж у Сен-Сіра, з яким після консула був знайомий краще, ніж з усіма іншими. Решті я подякував і, чекаючи від’їзду, оселився у секретаря консульства, щоб усім показати, що не вважаю націю співучасницею несправедливостей її посланника. Тим часом він розлючено дивився на те, як я торжествував у нещасті, а від нього всі відвернулися, хоч він і посланник.